Чому зебри не страждають на виразку

Отже, коли стресогенний чинник починає діяти на організм, глюкокортикоїди та інші гормони стресової реакції поступово активують імунну систему, посилюючи захисні механізми імунітету, загострюючи їх та переправляючи імунні клітини до поля бою з інфекцією. Через небезпеку переходу імунної системи в аутоімунну атаку більш тривалий вплив глюкокортикоїдів на організм спричиняє припинення бойових дій і поступово повертає систему до нормального рівня діяльності. А у разі патологічного сценарію довготривалого впливу дійсно серйозного стресогенного чинника імунітет падає навіть нижче норми.

Ці висновки допомогли пояснити один з найбільших парадоксів у цій галузі, а саме появу аутоімунних захворювань.

Два факти про аутоімунітет:

1. Оскільки аутоімунне захворювання передбачає гіперактивність імунної системи (доходить до того, що здорові частини організму помилково сприймаються як чужорідні загарбники), найтрадиційніший метод лікування — це підсадити людину «на стероїди», тобто вводити в організм великі дози глюкокортикоїдів. Логіка проста: пригнітити імунну систему настільки, щоб вона більше не могла атакувати підшлункову залозу, або нервову систему, або якийсь інший об’єкт свого невиправданого фанатизму (очевидним побічним ефектом такого лікування стане нездатність імунної системи ефективно боротися зі справжніми патогенами). Отже, введення в організм великих доз стресових гормонів робить перебіг ауто­імунних захворювань менш руйнівним. Більше того, експерименти над щурами показали, що довготривала дія сильних стресогенних чинників зменшує симптоми аутоімунних захворювань.

2. Водночас стрес, вочевидь, може загострювати аутоімунні захворювання. Стрес є одним з найбільш надійних, якщо не найбільш надійним, прогностичних чинників загострення таких захворювань. Про це часто свідчать пацієнти, але лікарі, як правило, повністю ігнорують ці свідчення, адже вони знають, що гормони стресу допомагають послабити аутоімунне захворювання, а не загострюють його. Але деякі об’єктивні дослідження також підтверджують таку особливість перебігу аутоімунних захворювань, зокрема розсіяного склерозу, ревматоїдного артриту, базедової хвороби, виразкового коліту, запальних захворювань кишечника та астми. Статей на цю тему було досить мало і всі вони спираються на ненадійне джерело ретроспективних свідчень пацієнтів замість проспективних даних. Однак висновки відносно послідовні — початковий етап аутоімунного захворювання у певної кількості пацієнтів та періодичні загострення симптомів (навіть більшою мірою) пов’язані зі стресом. До того ж, на сьогоднішній день вже є чимало підтверджень погіршення перебігу аутоімунних захворювань через стрес у тварин.

То глюкокортикоїди і стрес загострюють чи полегшують симптоми ауто­імунних захворювань? Наведений нижче графік дає відповідь, яку вчені отримали не так давно. Тепер ми бачимо два сценарії, за яких підвищується ризик появи аутоімунних захворювань. По-перше, здається, що численні недовготривалі стресогенні чинники (тобто велика кількість фаз А та Б) збільшують ризик виникнення аутоімунітету — з якоїсь причини повторювані перепади змушують систему нарощувати темпи своєї діяльності і так створюють передумови для появи аутоімунітету. По-друге, хоча численні фази А, за якими слідують фази Б, є не найкращим розвитком подій, відсутність фаз Б після фаз А також збільшує ризик виникнення аутоімунітету. Якщо організм не переживає належним чином фазу Б, це змушує імунну систему перейти відразу до формування аутоімунітету (див. попередній графік).

Як уже можна здогадатися, якщо натомість організм зазнає довготривалого впливу сильного стресогенного чинника або приймає великі дози глюкокортикоїдів, наступає фаза В — значне пригнічення імунітету, яке полегшує симптоми аутоімунного захворювання. Доказом цього є висновок дослідження, який говорить, що хоча гострий стрес збільшує ризик появи розсіяного склерозу у щурів, хронічний стрес полегшує симптоми цього аутоімунного захворювання. Вочевидь, імунна система не еволюціо­нувала до здатності справлятися з численними перепадами, і якщо стається щось неочікуване, ризик виникнення аутоімунітету збільшується.

Схематичне пояснення того, як повторюваний стрес збільшує ризик появи ауто­імунного захворювання.

ХРОНІЧНИЙ СТРЕС І РИЗИК ПОЯВИ ХВОРОБИ

Як уже неодноразово зазначалося, занадто довготривала або занадто часто повторювана фізіологічна реакція організму навіть на середньостатистичний, типовий стресогенний чинник призводить до біди. Сюди ж належить і пригнічення імунітету внаслідок сильного стресу. Наскільки згубний вплив на організм справляє пригнічення імунітету, викликане стресом? Як показав нам вірус СНІДу, через значне пригнічення імунної системи тридцятирічна людина може мати стільки видів раку та пневмоній, які раніше лікар за всі свої 50 років практики міг побачити лише одного разу в пацієнта похилого віку. Але чи може хронічний стрес вплинути на вашу імунну систему настільки, що ваш організм стане більш уразливим до появи хвороб, ніж якби ви не переживали стрес? Якщо ви вже захворіли, чи важче вам буде одужати?

Свідчення з багатьох джерел говорять, що стрес дійсно може порушити діяльність імунної системи та збільшити ризик появи хвороби. Але незважаючи на це, залишається незрозумілим, як саме хронічний стрес робить організм більш уразливим до хвороб, які за нормальних обставин імунна система може здолати. Дослідження цієї теми сповнене плутанини та невизначеності. Можемо переконатись у цьому, розбивши наявні відомості на складові частини.

Звісно, усі ці дослідження показують зв’язок між чинником, який посилює або зменшує стрес, та певною хворобою або летальним наслідком. Підхід багатьох психонейроімунологів базується на припущенні, що такий зв’язок установлюється в декілька етапів:

1. Досліджувані індивіди піддаються стресу,

2. що запускає в їхньому організмі стресову реакцію (секрецію глюкокортикоїдів, епінефрину і т. д.).

3. Тривалість та масштаби стресової реакції у цих індивідів настільки великі, що зумовлюють пригнічення імунітету,

4. що збільшує шанси досліджуваних індивідів отримати якусь інфекційну хворобу та порушує здатність їхнього організму боротися з хворобою.

Отже, припустімо ви зрозуміли, що поява певної хвороби, пов’язаної з імунною системою, більш вірогідна у стресовій ситуації. Тепер ви маєте поставити два важливих питання. По-перше, чи можна довести, що людина, яка страждає на певну хворобу і переживає стрес, дійсно проходить етапи 1–4? По-друге, чи є якийсь альтернативний шлях від стресу до хвороби?

Проаналізуймо ці чотири окремі етапи і пересвідчімось у тому, наскільки важко довести, що всі чотири дійсно відбулися.

Етап 1 — «Досліджувані індивіди піддаються стресу». У дослідженнях людиноподібних мавп існує загальноприйнятий консенсус, що достатньо сильний стрес гарантує проходження всіх етапів, від 2 до 4. Але проблема екстраполяції на людину полягає в тому, що експериментальні стресогенні чинники, які застосовуються під час досліджень на тваринах, зазвичай сильніші за ті, з якими стикаються люди. Більше того, люди надзвичайно різняться в тому, що вважають для себе дійсно стресовим чинником,— ми обговоримо індивідуальні особливості в останньому розділі цієї книжки. Отже, якщо ви спробуєте дослідити вплив стресогенних чинників на імунну систему людини, вам доведеться спочатку встановити, чи дійсно цей чинник викликає стрес у досліджуваної людини. Я веду до того, що етап 1, описаний у дослідженнях зв’язку стресу та виникнення хвороб, пов’язаних з імунною системою, передбачає ситуації, які більшість людей вважають насправді важкими: смерть близької людини, розлучення, безробіття, що загрожує скрутним фінансовим становищем. Але якщо йдеться про обставини, які більшість людей не вважатиме стресовими, ви не можете автоматично зарахувати проходження етапу 1.