Отже, різні психостимулятори здатні зменшувати інтенсивність стресової реакції, притуплюючи весь її механізм, і на додачу настільки сильно дезорієнтувати людину, що вона навіть і не помітить дії стресогенного чинника. Як щодо зворотного боку цього зв’язку: як впливає стрес на ймовірність вживання (чи зловживання) психоактивними речовинами? Очевидно, що стрес схиляє людину до більшого вживання та підвищує виникнення рецидиву, хоча алгоритм цього процесу поки що не зовсім зрозумілий.
Перше питання стосується впливу стресу на початкове набуття залежності. Створіть для щура такі умови, за яких він отримає дозу психоактивної речовини, що потенційно викликає залежність (алкоголю, амфетамінів, кокаїну), якщо натисне важіль певну кількість разів. Що цікаво, лише деякі щури втягуються в цей процес «самовведення» настільки сильно, що в них насправді виникає залежність (скоро ми дізнаємося, які саме щури). Якщо піддати щура дії стресогенного чинника безпосередньо перед початком вживання психоактивної речовини, шанси на самовведення до виникнення залежності зростають. І як ми вже знаємо з Розділу 13, непередбачуваний стрес призведе до виникнення залежності в щура ефективніше, ніж передбачуваний. Подібний підвищений ризик спостерігається, якщо щур або мавпа опиняться в підлеглій позиції соціальної ієрархії. І, як усім відомо, стрес збільшує споживання алкоголю в людей.
Що важливо, стрес посилює ймовірність виникнення залежності від психоактивної речовини, лише якщо відбувається безпосередньо перед дією речовини. Інакше кажучи, якщо це короткотривалий стрес, який підвищує рівень дофаміну на короткий час. Чому стрес справляє такий ефект? Уявімо, ви піддаєтеся дії нової психоактивної речовини, яка може викликати у вас залежність, але на вас ця речовина не дуже діє — ваш організм не виробляє багато дофаміну або іншого потрібного нейромедіатора, у вас потім не виникає відчуття очікування, яке змушує повторити спробу. Але якщо поєднати незначне підвищення дофаміну внаслідок дії психоактивної речовини та підвищення дофаміну внаслідок стресу, організм помилково вирішує, що тільки-но відбулося щось надзвичайне, і прагне знову пережити ці відчуття. Отже, гострий стрес зміцнює потенційний ефект психоактивної речовини.
Усе логічно, але насправді, звичайно, набагато складніше. Стрес підвищує ймовірність самовведення психоактивної речовини до рівня виникнення залежності, але зараз ми поговоримо про стрес у ранньому віці. Навіть в ембріональний період. Якщо вагітна самка щура зазнає стресу, то її потомство матиме підвищену схильність до самовведення психоактивних речовин у дорослому віці. Якщо штучно позбавити щура кисню одразу після народження на короткий час, то ефект буде той самий. Те саме стосується стресу в ранньому дитинстві щура. Цей феномен прослідковується і в людиноподібних мавп — якщо відлучити мавпеня від матері в період розвитку, то ця тварина буде більш схильною до самовведення психоактивних речовин у дорослому віці. І з людьми відбувається так само.
У таких випадках стресогенний чинник під час розвитку індивіду не може зумовлювати такі наслідки просто короткочасним підвищенням рівня дофаміну. Має бути якийсь довготривалий процес. Повертаємося до Розділу 6 і чинників, які викликають довічне програмування мозку та тіла ще в перинатальний період. Не зрозуміло, як це працює в контексті психоактивних речовин, однак точно має бути перманентна зміна в чутливості нервових сигналів, пов’язаних з отриманням винагороди.
А коли залежність вже сформувалася — як стрес впливає на ступінь зловживання? Тут ніяких несподіванок, стрес посилює зловживання. Як це працює? Мабуть, тимчасовий стресогенний чинник на короткий час підвищує рівень дофаміну і збільшує задоволення від речовини. Але на цьому етапі основна мета залежної людини не стільки отримати задоволення, скільки уникнути страждань, коли речовини немає. Як уже було зазначено, на цьому етапі рівень КРГ, який викликає тривожність, у мигдалеподібному тілі дуже високий. Крім того, після завершення дії психоактивної речовини завжди відбувається посилена секреція глюкокортикоїдів, які знищують дофамін. А що станеться, якщо на додачу до всього цього ви ще й опинитесь у стресовій ситуації? Надмірна кількість глюкокортикоїдів почне нищити дофамін ще активніше. І бажання отримати прилив дофаміну внаслідок дії психоактивної речовини посилиться.
Як щодо рідкісних особистостей, яким вдається зав’язати з уживанням будь-якого виду психоактивної речовини, до якого вони мали залежність? Стрес підвищує шанси на виникнення рецидиву. Знову ж таки, це саме стосується і щурів. Спочатку щура, який отримує наркотик, натискаючи на важіль, доводять до залежності. Потім замість наркотика в його організм починають вводити соляний розчин. Дуже скоро щур перестає натискати на важіль. Але за деякий час щура повертають у клітку з важелем, який асоціюється у тварини з вживанням наркотику, і ймовірність того, що щур знову натисне на важіль, щоб отримати наркотик, зростає. А якщо ввести в організм тварини невелику дозу наркотику перед поверненням у стару клітку, шанси на відновлення натискання на важіль підвищаться ще більше — адже ви відновили забуту насолоду наркотиком. Якщо ж піддати щура дії стресогенного чинника перед поверненням у клітку, ймовірність поновлення шкідливої звички зростає ще більше. Як завжди, саме непередбачувані та неконтрольовані стресогенні чинники найефективніше поновлюють вживання наркотиків. І, як завжди, дослідження на людях показують такі самі результати.
Чому стрес справляє такий вплив? До кінця не зрозуміло. Можливо, причина в дії глюкокортикоїдів на викид дофаміну, але я поки не бачив чіткої моделі, побудованої на цій взаємодії. Можливо, причина в інтенсивнішій активізації симпатичної нервової системи внаслідок стресу, викликаної впливом КРГ на мигдалеподібне тіло. Також деякі дослідження говорять, що стрес зміцнює асоціативні сигнали, які надходять у центр задоволення. Можливо, стрес порушує діяльність лобової частки, яка відіграє розсудливу та стримувальну роль у відтермінуванні задоволення та прийнятті рішень — лобова частка припиняє працювати, у вас з’являється нав’язлива і, як вам здається, розумна ідея: «А чому б мені знову не почати вживати наркотик, який майже зруйнував моє життя?»
Отже, стрес підвищує ймовірність зловживання психоактивною речовиною аж до набуття залежності, ускладнює відмову від шкідливої звички і полегшує рецидив. Чому все з вищепереліченого стається не з усіма людьми? Відповідь на це питання мають дослідники П’яцца і Ле Моал.
Пам’ятаєте яблука та груші з Розділу 5? Що характерне для людей, які схильні накопичувати жирові відкладення в ділянці живота (це менш здоровий варіант жировідкладення) і мають фігуру типу «яблуко»? Ми розібралися, що організм таких людей має більшу схильність виробляти глюкокортикоїди у відповідь на дію стресогенних чинників і повільніше відновлює звичний режим роботи після стресу. Те саме й тут. Які щури більше схильні до самовведення психоактивних речовин, якщо мають таку можливість, і здатні довести це самовведення до рівня сильної залежності? Високореактивні щури, поведінка яких зазнає порушень через поміщення в нове середовище, вони більш чутливо реагують на стрес. Секреція глюкокортикоїдів у відповідь на стрес триває довше в їхньому організмі, ніж в інших щурів, і через це в них виробляється більше дофаміну, коли вони вперше вживають психоактивну речовину. Тож якщо ви щур і на вас дуже негативно позначається будь-який стрес, ви маєте аномально високі шанси спробувати щось, що дає вам примарну надію привести життя до ладу, хоча б і на короткий час.
СИНТЕТИЧНЕ ЗАДОВОЛЕННЯ
Розділ 13 містить важливу думку про те, що позитивні та негативні емоції не є протилежністю і можуть незалежно одні від одних впливати на ризик появи депресії. Це можна застосувати і щодо залежності, бо вона також має дві суперечливі властивості. Позитивна полягає в тому, що психоактивні речовини приносять задоволення (хоча результат нівелює тимчасову насолоду). Інша властивість пов’язана з негативними емоціями, бо психоактивні речовини застосовують, щоб заглушити біль, депресію, страх, тривожність і стрес. Таке подвійне призначення відсилає нас до наступного розділу, у якому ми з’ясовуватимемо, чому суспільство нерівномірно розподіляє здорові можливості отримати задоволення або ж джерела страху чи тривоги. Важко просто відмовитися від деяких речей, коли життя вимагає постійно бути насторожі і коли взагалі існує так мало речей, які приносять задоволення.
Основна думка цієї книжки така, що ми, люди, особливо у вестернізованому суспільстві, вигадали собі досить дивні чинники виникнення негативних емоцій — ми хвилюємось і сумуємо через суто психологічні явища, які перебувають у різних площинах простору і часу. Але ми, вестернізовані люди, також винайшли для себе і деякі дивні джерела позитивних емоцій.
Якось, під час органного концерту в церкві, насолоджуючись музикою аж до мурашок по тілу, у мене раптом з’явилася думка, що колись давно для середньовічного селянина ця музика була, напевно, найголоснішим звуком неприродного походження, який він коли-небудь чув, і вселяла такий благоговійний жах, який ми навіть не можемо собі уявити. Ось чому було таке відношення до релігії. Тепер же повсякденні шуми нашого світу затьмарюють старий-добрий церковний орган. Мисливцям-збиральникам було за неймовірне щастя натрапити на мед диких бджіл, але він не задовольнив би наш сучасний вибагливий смак. Ми можемо обирати серед сотень ретельно розроблених, яскраво упакованих та майстерно прорекламованих продуктів харчування з доданим цукром, який швидко всмоктується у кров і викликає вибух смакових відчуттів, який не можна порівняти із натуральними продуктами з низьким вмістом цукру. Колись людське життя було сповнене значних позбавлень та труднощів, а також нечастих насолод, які давалися нелегко. А тепер ми маємо доступ до речовин, які викликають спазми задоволення і викид дофаміну в тисячу разів більший, ніж будь-який інший нешкідливий для здоров’я стимулятор.
Пітер Стерлінг, відомий дослідник алостатичної рівноваги, написав блискучу статтю про те, наскільки обмеженими та штучно сильними стали джерела нашого задоволення. На його думку, наші шляхи передачі сигналів про очікування задоволення стимулюються багатьма різними чинниками. Через це шлях передачі сигналу має швидко призвичаюватися, втрачати чутливість до одного джерела стимуляції і бути готовим реагувати вже на наступне. Але неприродно сильний вибух дії синтетичної речовини, відчуттів та задоволення, які вона провокує, зумовлюють неприродно сильний ступінь звикання. Це має два наслідки. По-перше, дуже скоро ми перестаємо помічати тихе шарудіння осіннього листя, ласкавий погляд приємної нам людини, обіцянку винагороди за складне завдання. Іншим наслідком є те, що за якийсь час ми навіть звикаємо до цих штучних інтенсивних та скороминущих стимуляторів. Якби ми були просто машинами місцевої гомеостатичної регуляції, зі збільшенням споживання таких стимуляторів наш потяг до них зменшувався би. Але наша трагедія полягає в тому, що наше бажання лише посилюється. І кожне наступне задоволення цього бажання вже не приносить такого задоволення, як попереднє.
17. ПОГЛЯД ЗНИЗУ
Наприкінці першого розділу я висловив таку думку: розповідаючи, як стрес може погіршити ваше здоров’я, я маю на увазі, як стрес може підвищити ваші шанси на появу хвороб, що погіршать ваше здоров’я. Фактично це був перший крок до примирення двох таборів, які дотримуються протилежних думок про виникнення хвороб. До першого належить більша частина медичної спільноти, яка пояснює хвороби наявністю бактерій, вірусів, генетичних мутацій і т. д. До другого — прихильники взаємозв’язку між розумом і тілом, які вважають, що всі хвороби стаються від психологічного стресу, нестачі контролю і таке інше. Ця книжка має на меті, зокрема, встановити зв’язок між цими двома точками зору. Я намагаюся пояснити, що психологічні чинники можуть зумовлювати певні біологічні процеси і як вони це роблять. І я подаю це у формі критики крайнощів, у які впадають обидва табори. З одного боку, я чітко даю зрозуміти, що людина просто не може зводитися до послідовностей ДНК, а з іншого, намагаюся викрити згубний ідіотизм заперечення людської фізіології та хвороб. Ідеальним підходом є мудрий вислів Герберта Вайнера, з яким ми познайомилися у Розділі 8, суть якого полягає в тому, що ніяку хворобу не можна розглядати окремо від особистості людини, яка на неї хворіє.
Це вже щось. Однак це спостереження, як і більшість сторінок цієї книжки, аж до тепер оминають третій стовп системи — ідею про те, що погане здоров’я також певним чином зумовлене поганою роботою в країні з нестабільною економікою, або харчуванням за продуктовими талонами чи за раціоном, основу якого складає кола та чипси, або проживанням у зубожілій тісній квартирці поряд з токсичним сміттєзвалищем чи занизькою температурою взимку. Не кажучи вже про людей, які змушені жити на вулиці, у таборі для біженців або в зоні бойового конфлікту. Якщо ми не можемо розглядати хворобу поза контекстом людини, яка на неї хворіє, ми також не можемо розглядати її поза контекстом суспільства, у якому ця людина захворіла, і місця цієї людини в цьому суспільстві.
Нещодавно я знайшов несподівану підтримку цієї точки зору. Нейроанатомія вивчає зав’язки між різними ділянками нервової системи й інколи може нагадувати досить нудну форму колекціонування марок — якась частина мозку із довгою назвою надсилає свій аксон шляхом передачі, пов’язаним з іншою частиною з довгою назвою, до 18 цільових ділянок з довгими назвами, тоді як в іншій частині мозку… У певний період своєї буремної молодості я отримував виняткове задоволення від студіювання нейроанатомії, причому найскладніших її частин. Один з моїх найулюбленіших термінів належав крихітній ділянці між двох шарів оболонки головного мозку, що називається «простір Вірхова-Робіна». Моя здатність побіжно вставити в розмову цей термін здобула мені авторитет серед інших фанатів нейроанатомії. Я так і не дізнався, хто такий Робін, але Вірхов — це Рудольф Вірхов, німецький патолог та анатом, який жив у ХІХ столітті. Чоловік, який удостоївся честі дати своє прізвище мікроскопічному простору між двома шарами мозкової оболонки, він мав бути просто королем науки. Можу побитися об заклад, що він навіть носив монокль, який знімав перед тим, як зазирнути в мікроскоп.
А тоді я дізнався трохи більше про Рудольфа Вірхова. Молодий лікар, він ще до свого повноліття встиг пережити дві карколомні події — епідемію тифу 1847 року, з яким він боровся особисто, та приречені європейські революції 1848 року. Епідемія тифу була наочною демонстрацією того, що хвороба може бути однаково викликана і жахливими умовами життя, і мікроорганізмами. А революції показали, як ефективно владна машина може підкорювати тих, хто живуть у жахливих умовах. Зрештою, він став не просто вченим, лікарем, родоначальником галузі громадського здоров’я та прогресивним політиком, що вже є досить унікальною сумішшю. Він вбачав усе це різними аспектами одного цілого. «Медицина є соціальною наукою, а політика — це не що інше, як медицина ширшого масштабу»,— писав він. Вірхову належить і такий вислів: «Лікарі — це природні адвокати бідних». Отакі широкі погляди мала людина, на честь якої назвали мікроскопічну діляночку мозку. І якщо б такий дуже нетиповий лікар з’явився б у наш час, його ідеї здавалися б так само ексцентричними, як і сумновідома впевненість Пікассо в тому, що він може зробити кілька мазків пензлем по полотну, назвати це творіння «Герніка» і так допомогти зупинити фашизм.