Тоді Блекмор перевірила свою теорію, прибравши відчуття передбачуваності з процесу самолоскотання. По-перше, прибрала відчуття передбачуваності щодо часу виникнення лоскотання — людина натискає на важіль, а ролики в подушечці несподівано починають рухатись не одразу. Якщо цей проміжок триває більше за три десятих секунди і з відповідною до індексу лоскотання інтенсивністю, це рахується так, ніби вас лоскоче стороння людина. Після цього була усунена передбачуваність щодо місця лоскотання — людина рухає важелем, наприклад, уперед-назад, а ролики в подушечці несподівано рухаються в іншому напрямку. Відхилення від напрямку руху важеля більш ніж на 90 градусів відчувалося як лоскотання від сторонньої людини.[109]
Отже, маємо певні висновки. Лоскотання не викликає ніяких відчуттів, якщо немає ефекту несподіванки. Або непередбачуваності. Або неконтрольованості. І раптом наш чарівний світ науки про лоскотання починає давати тріщину. Багато сторінок тому ми вже дізналися про такі підвалини психологічного стресу, як-от нестача контролю та передбачуваності. Це погані явища, однак більшості з нас подобається, коли нас лоскоче приємна нам людина.[110]
Але заждіть секунду, ми ж вистоюємо довгі черги, щоб подивитися фільми, які дивують і жахають нас, ми займаємося банджі-джампінгом і купуємо квиток на американські гірки, які позбавляють нас відчуття контролю та передбачуваності. Інколи ми платимо великі гроші, щоб відчути стрес. І як ми вже дізналися, наш організм активізує симпатичну нервову систему і секрецію великої кількості глюкокортикоїдів під час сексу — як же це пояснити? У Розділі 9 я розповідав про анальгезію, викликану стресом, яка допомагає нам легше пережити неприємні ситуації. А в цьому розділі ми розберемося, чому, отримавши належну дозу стресу і порушивши алостатичну рівновагу якраз настільки, наскільки треба, ви не просто почуваєтеся менш жахливо, ви можете почувати себе прекрасно.
Як це працює? І чому деякий стрес та ризик приносить певним людям настільки приємні відчуття, що вони стають від них залежними? І як стрес взаємодіє із задоволенням та різними предметами зловживання, які викликають звикання?
НЕЙРОХІМІЯ ЗАДОВОЛЕННЯ
Як ми дізнались із Розділу 14, у мозку розташований центр задоволення, який активно застосовує у своїй діяльності нейромедіатор дофамін. Ми також довідалися, що нестача дофаміну в центрі задоволення може призвести до ангедонії або дисфорії. Цей «дофамінергічний» шлях передачі сигналу бере початок з вентральної ділянки, яка розташована в середньому мозку. Звідти сигнал надходить до прилеглого ядра, а вже звідти до інших частин, включно з лобовою часткою, яка, як ми побачили у Розділах 10 та 12, відіграє ключову роль у здійсненні виконавчих функцій, прийнятті рішень та самоконтролі. Сигнал також надходить і до передньої поясної кори, яка, як ми дізналися з Розділу 14, здатна впливати на виникнення почуття суму (тому існує гіпотеза, що дофамінергічний шлях передачі сигналу зазвичай блокує цю частину). Також сильний сигнал надходить до мигдалеподібного тіла, яке відповідає за появу тривоги та страху, як ми побачили в попередньому розділі.
Зв’язок між дофаміном та задоволенням важковловимий, але важливий. Спочатку можна зробити припущення, що цей нейромедіатор має відношення до задоволення, до винагороди. Наприклад, візьмімо мавпу, яку навчили натискати на важіль десять разів після того, як задзвенить дзвоник,— якщо вона успішно виконає завдання, то за десять секунд отримає смаколик у винагороду. Можна подумати, що запуск дофамінного шляху передачі сигналу змушує нейрони в лобовій частці проявляти свою найбільшу активність як реакцію на винагороду. Однак блискучі дослідження Вольфрама Шульца з Університету Фрібура у Швейцарії показали щось цікавіше. І справді, нейрони лобової частки збуджуються як реакція на винагороду. Проте інтенсивніша реакція виникала ще раніше, коли дзвенів дзвоник і мавпа починала виконувати завдання. Це не був сигнал «О, як чудово». Це пов’язано з майстерністю, очікуванням та впевненістю: «Я знаю, що означає цей знак. Я знаю правила: ЯКЩО я натисну важіль, ТО я отримаю їжу. Зараз я все зроблю. Все буде чудово». Задоволення полягає в очікуванні винагороди; з точки зору дофаміну, винагорода є практично другорядним доповненням.
Психологи називають етап очікування, прагнення та здійснення дій задля отримання винагороди апетитивним, а етап отримання винагороди консуматорним. Висновок дослідження Шульца говорить нам, що якщо ви знаєте, що ваш апетит буде вгамовано, то більше задоволення приносить саме відчуття апетиту, а не насичення.[111]
Далі потрібно розуміти, що дофамін та пов’язане з ним відчуття приємного очікування активізують процеси, необхідні для отримання винагороди. Пол Філліпс з Університету Північної Кароліни застосував безліч винахідливих методик, щоб виміряти мілісекундні сплески дофаміну в організмі щурів, і довів, що ці сплески стаються саме до початку дій. Потім, як вирішальний аргумент, учений штучно простимулював викид дофаміну — і щур несподівано почав натискати на важіль. Дофамін і справді дає імпульс для початку діяльності.
Ще одним важливим моментом є те, що інтенсивність роботи цього шляху передачі сигналу може змінюватися так само, як і інших шляхів в інших частинах мозку. Сплеск дофамінергічного задоволення стається з подачею сигналу, наприклад, загоранням лампочки, і все, що потрібно,— це домогтися максимально довшого часового проміжку між загоранням лампочки і отриманням винагороди, для того щоб ці випереджувальні сплески дофаміну могли стимулювати збільшувану кількість натискань на важіль. Саме так відбувається відтермінування задоволення — цілеспрямована поведінка ґрунтується на очікуванні. Відтак ми відмовляємося від миттєвого задоволення для того, щоб отримувати гарні оцінки в школі для того, щоб вступити до хорошого університету для того, щоб знайти гарну роботу для того, щоб потрапити в будинок літніх людей, який ми виберемо собі самі.
Нова робота Шульца додає нових аргументів. Припустімо, маємо першу ситуацію: учасник експерименту отримує сигнал, виконує завдання і отримує винагороду. Друга ситуація: є сигнал, є завдання, а от замість гарантованої винагороди є просто велика ймовірність її отримати. Інакше кажучи, за переважно сприятливих обставин (шанси на отримання винагороди досить високі) є певний елемент несподіванки. У такій ситуації дофаміну виробляється навіть більше. Одразу після виконання завдання вміст дофаміну починає збільшуватися, перевищувати норму і досягає свого піку приблизно тоді, коли очікується отримання винагороди, якщо вона все ж буде. Якщо ввести чинник «Це буде чудово… можливо…ймовірно…» нейрони почнуть розпилювати дофамін на максимумі своїх можливостей, очікуючи на задоволення. Ось чому, як вивчають студенти у вступі до психології, переривчасте підкріплення має такий сильний ефект. Простіше кажучи, це дослідження показує, що якщо ви вважаєте, що маєте високі шанси на вдоволення свого апетиту, але не впевнені у цьому на всі 100 %, то задоволення від апетиту стає ще більшим, ніж від його вгамування.
Отже, дофамін відіграє важливу роль в очікуванні на задоволення та в стимулюванні реакції на стимули. Однак історія про задоволення, винагороду та очікування на цьому так просто не завершується. Наприклад, щури досі можуть певною мірою реагувати на винагороду, навіть якщо штучним способом позбавляються дофаміну у відповідних шляхах передачі сигналу. Опіоїди можуть справляти такий ефект на інші шляхи передачі, задіяні у цьому процесі. До того ж, шляхи передачі за участю дофаміну мають найбільш безпосереднє відношення до дратівливих, інтенсивних варіантів очікування. І це підтверджують нещодавні дослідження. Було зібрано групу студентів (дівчат і хлопців), які, на їхнє переконання, вже знайшли своє «єдине справжнє кохання». Їх помістили в апарат для томографії мозку і почали показувати фотографії різних знайомих людей, до яких учасники експерименту ставилися нейтрально. І десь у середині показу з’являлася фотографія коханої людини. В учасників експерименту, стосунки яких тривали лише кілька місяців, дофаміновий шлях передачі активізувався. А от у людей, які перебували в стосунках кілька років, відбувався інший процес — активізація передньої поясної кори головного мозку (частини мозку, про яку йшлось у розділі про депресію). Система роботи дофаміну за участю вентральної ділянки та прилеглого ядра активізується збудною пристрастю, очікуванням, яке зводить з розуму. Але минає зо два роки, і в дію вступає передня поясна кора, яка відповідає за щось подібне до комфорту та тепла… або, можливо, навіть за спокійний варіант любові.
СТРЕС І ВИНАГОРОДА
Отже, справжнє задоволення від лоскотання полягає в очікуванні лоскотання. Ефект несподіванки та брак контролю. Інакше кажучи, ми повернулися до початкового пункту — коли брак контролю та передбачуваності стимулює викид дофаміну та появу задоволення від очікування, а коли це обертається основними чинниками психологічного стресу?
Імовірно, все залежить від позитивних чи негативних обставин невизначеності. Якщо в юнацький період постійного сексуального піку вас лоскоче приємна вам людина, то, напевно, лише напевно, після цього відбудеться щось дуже приємне, наприклад, ви візьметеся за руки. А от якщо вас лоскотатиме Слободан Мілошевич, то, напевно, лише напевно, після цього він намагатиметься вбити вас за етнічною ознакою. Якщо ви перебуваєте в обставинах, які становлять якийсь небезпечний ризик, непередбачуваність посилює стрес. Якщо ж ви перебуваєте в ситуації, у якій маєте великі шанси нарешті почути довгоочікуване «так» від особливої для вас людини, то її невизначеність тільки підігріватиме ваші залицяння упродовж наступних 50 років. Царство азартних ігор у Лас-Вегасі викликає таку залежність почасти тому, що людей майстерно примушують повірити в сприятливість, а не загрозливість оточення і що кожна людина має всі шанси на успішний результат, зокрема така щаслива та особлива, як ви… поки ви продовжуєте вкидати фішки та натискати на важіль.
Що ж дозволяє створити позитивні обставини, за яких невизначеність буде приносити задоволення, а не стрес? Одним із чинників є тривалість ситуації. Приємна неконтрольованість зумовлена короткочасністю — не просто так один сеанс американських гірок триває три хвилини, а не три тижні. Інший чинник, який сприяє отриманню позитивних емоцій від невизначеності, пов’язаний із ширшим контекстом контролю та передбачуваності. Фільм жахів може бути настільки реалістичним, що аж кров стигне в жилах, але ви ж все одно знаєте, що маніяк полює за головною героїнею, а не за вами. І не важливо, наскільки страшно, дико, непередбачувано та збудно стрибати з мосту з прив’язаним до ніг канатом, бо ви вже перевірили, що ці хлопці мають ліцензію на здійснення своєї діяльності від компетентного органу. У цьому і полягає сутність гри. Ви поступаєтеся певною часткою контролю; пригадайте, як один собака заохочує іншого до гри — пригинається, ніби зменшується в розмірах, стає більш уразливим і не контролює ситуацію. Але насправді це відбувається в ширшому контексті безпеки. Собака не буде качатися по землі і підставляти комусь свою шию, попередньо не рознюхавши як слід ситуацію.
Час розказати про дійсно несподівані нейрохімічні процеси, які зв’язують все це докупи. Глюкокортикоїди, гормони, які ми виявляємо на місці злочину практично будь-якої вже розглянутої стресової патології, ці самі злодійські глюкокортикоїди… стимулюють викид дофаміну в центрі задоволення. І це не стосується всіх дофамінових шляхів передачі сигналу в мозку. Лише центру задоволення. Що цікаво, П’єр Вінченцо П’яцца та Мішель Ле Моал з Університету Бордо у Франції довели, що лабораторні щури готові навіть працювати, щоб отримати дозу глюкокортикоїдів, натискати на важіль стільки разів, скільки необхідно для отримання максимальної кількості дофамінів, викид яких спричиняють глюкокортикоїди.
І яким є характер дії глюкокортикоїдів, що викликали максимальний викид дофаміну? Ви вже, напевно, здогадалися. Помірне підвищення рівня, яке не триватиме надто довго. А як ми вже знаємо, сильний та довготривалий стрес порушує процес запам’ятовування, синаптичну пластичність та захисні механізми імунної системи. Ми також уже знаємо, що помірний та короткочасний стрес покращує роботу пам’яті, синаптичну пластичність та імунітет. Те саме й тут. Інтенсивна й тривала дія глюкокортикоїдів (як ми дізналися з Розділу 14) вичерпує запаси дофаміну, спричиняє дисфорію та депресію. Але помірне та короткотривале підвищення вмісту глюкокортикоїдів у крові сприяє викиду дофаміну. І короткочасна активізація мигдалеподібного тіла також сприяє викиду дофаміну. Якщо ж одночасно відбувається і підвищення рівня глюкокортикоїдів, і активізація симпатичної нервової системи, приплив глюкози та кисню до мозку посилюється. Людина зосереджена, уважна, жвава, має мотивацію і певні очікування. Почувається чудово. Такий вид короткочасного стресу має свою назву. Він називається стимуляцією.[112]
АДРЕНАЛІНОВІ НАРКОМАНИ
Що можна сказати про людей, які обожнюють стресові та ризиковані ситуації, які найкраще почувають себе за обставин, що в інших викликають появу виразки?[113] Це люди, які виходять за рамки,— ставлять останній долар у «Монополії», потайки займаються сексом у громадських місцях, готують страви за новим складним рецептом на вечерю з важливими гостями. Чому вони так роблять?