Найпереконливіші докази залученості мигдалеподібного тіла до виникнення тривожності вдалося отримати завдяки томографії головного мозку. Людей кладуть у спеціальний апарат для томографії, показують різні картинки і слідкують за тим, яка ділянка мозку відгукнеться на ту чи іншу картинку. Якщо показати страшний вираз обличчя, активізується мигдалеподібне тіло.
Якщо зробити так, що картинки будуть діяти на мозок нижче порогу усвідомленого сприйняття — їхній показ буде тривати тисячну частку секунди, тобто занадто швидко для усвідомленої зорової фіксації (і занадто швидко для активізації зорової частини кори головного мозку), мигдалеподібне тіло все одно активізується.[104]
Як функціонування мигдалеподібного тіла пов’язане з тривожністю? Люди з тривожними розладами мають гіпертрофовану стартову реакцію, вбачаючи тривогу там, де її не бачать інші люди. Групу волонтерів просять виконати завдання з читання — їм показують набір беззмістовних слів і потрібно швидко виокремити значущі. Виокремивши загрозливе слово, всі трохи пригальмовують, але люди з тривожними розладами гальмують куди сильніше. Можна зіставити ці дані з результатами інших досліджень, за яких мигдалеподібне тіло таких людей проявляє таку саму гіперактивність. Страшнувата картинка, яка не надто активізує роботу мигдалеподібного тіла учасника контрольної групи, активізує її в людини з тривожними розладами. Лякаюча картинка, яку показують надто швидко для усвідомленої фіксації в учасника контрольної групи, все одно діє на мигдалеподібне тіло тривожної людини. Не дивно, що симпатична нервова система такої людини працює в шаленому темпі, адже її мигдалеподібне тіло розривають сигнали небезпеки.
Чому мигдалеподібне тіло працює по-іншому в людей з тривожними розладами? Деякі приголомшливі дослідження, проведені за останні роки, дають цьому вірогідне пояснення. Як ми дізналися з Розділу 10, сильні стресогенні чинники та глюкокортикоїди порушують роботу гіпокампу — синапси стають нездатними до довготривалої потенціації, а дендрити нейронів всихають. Що цікаво, стрес та глюкокортикоїди справляють геть інакший вплив на мигдалеподібне тіло — синапси збуджуються легше, нейрони розростаються, з’єднуючись між собою. А якщо штучно посилити збуджуваність мигдалеподібного тіла щура, у тварини в подальшому проявиться порушення, схоже на людський тривожний розлад.
Джозеф Леду з Нью-Йоркського університету, який багато зробив для дослідження ролі мигдалеподібного тіла в перебігу тривожних розладів, запропонував цікаву модель на основі цих досліджень. Уявімо, що людина отримала сильний психологічний стрес, який значно пошкодив роботу гіпокампу та водночас посилив діяльність мигдалеподібного тіла. За якийсь час, за подібних обставин, людина входить у певний автономний стан — відчуває тривогу, хвилювання і страх — і не може зрозуміти чому. Так відбувається через те, що уражений гіпокамп не зберіг спогади про стресову подію, тоді як автономні шляхи передачі сигналу, які регулюються мигдалеподібним тілом, пам’ятають все напрочуд чітко. Це — варіант особистісної, або «вільно плаваючої» тривожності.
ПОВЕДІНКА ТИПУ «А» Й РОЛЬ ОББИТТЯ У ФІЗІОЛОГІЇ СЕРЦЕВО-СУДИННОЇ СИСТЕМИ
Існують дані про гіпотетичний зв’язок між характером людини та появою серцево-судинних захворювань. Зокрема, є один гіпотетичний зв’язок між типом особистості й виникненням хвороб серця, який став настільки відомим, що навіть був спотворений до непізнаваності у свідомості багатьох людей (як правило, його асоціюють з типом поведінки, який викликає найбільше роздратування у сторонніх людях і яким ви несвідомо пишаєтеся самі). Я говорю про поведінку типу «А».
Два кардіологи, Меєр Фрідман та Рей Розенман, вигадали термін «поведінка типу “А”» на початку 1960-х на позначення сукупності рис характеру, які вони виявляли в певних людей. Вони не розглядали ці риси в контексті стресу (наприклад, визначаючи людей з поведінкою типу «А» як таких, що сприймають нейтральні або двозначні ситуації так, наче вони стресові), хоча я спробую зробити це за кілька абзаців. Натомість вони охарактеризували людей з поведінкою типу «А» як надзвичайно схильних до конкуренції, надмірно старанних у досягненні цілей, завжди квапливих, нетерплячих та ворожих до інших. Люди з таким набором рис, на їхню думку, мають підвищений ризик появи серцево-судинних захворювань.
Колеги сприйняли цю концепцію з неймовірним скептицизмом. Пересічного американського кардіолога 1950-х років цікавили серцеві клапани та вміст ліпідів у крові, а не чиясь там реакція на довгу чергу в супермаркеті. Тому спочатку багато фахівців цієї галузі розглядали зв’язок між поведінкою людини та хворобою геть не так, як пропонували про це подумати Фрідман та Розенман: людина набуває поведінки типу «А» внаслідок хвороби серця. Але Фрідман та Розенман провели проспективні дослідження, які показали, що наявність поведінки типу «А» передувала появі хвороби серця. Цей висновок викликав справжній фурор, і вже до 1980-х років найвидатніші світила кардіології зійшлися на думці, що тип поведінки «А» становить щонайменше такий самий ризик для діяльності серцево-судинної системи, як і паління та високий рівень холестерину.
Усі були щасливі, і термін «поведінка типу “А”» став загальновживаним. Але ось яка штука: ретельні дослідження, проведені незабаром, не підтвердили основних висновків Фрідмана та Розенмана. Раптом поведінка типу «А» виявилася вже й не такою аргументованою концепцією. А тоді, наче й того було замало, два інших дослідження виявили, що кращі показники виживання серед пацієнтів, що страждають на серцево-судинні захворювання, мають якраз люди з поведінкою типу «А».
На кінець 1980-х концепція поведінки типу «А» зазнала серйозних змін. По-перше, визнали, що індивідуальні риси краще допомагають спрогнозувати появу хвороби серця у людей, які переживають свій перший серцевий напад у ранньому віці,— що старшою стає людина, то частіше перший серцевий напад зумовлюється вмістом жирів у крові та палінням. До того ж робота Редфорда Вільямса з Дюкського університету переконала більшість спеціалістів галузі в тому, що ключовою рисою поведінки типу «А» є ворожість. Наприклад, коли науковці ще раз окремо проаналізували кожну з рис характеру, притаманних поведінці типу «А», то виявилося, що саме ворожість є єдиним значущим прогностичним чинником появи хвороби серця. Те саме показали дослідження лікарів, які проводили тести на визначення особистості ще під час свого навчання в медінституті 25 років тому. Однакові результати показували й американські адвокати, і фінські близнюки, і працівники компанії
Фрідман та колеги заявили про альтернативну точку зору, припустивши, що в основі ворожості лежить відчуття «браку часу» — «Ну хіба може касир в банку так повільно працювати? Я простовбичу тут цілий день. Я не можу змарнувати все своє життя на відкриття кредиту. Він, напевно, знає, що я поспішаю, і навмисне тягне час. Я його вб’ю», тоді як відчуття браку часу ґрунтується на шаленій невпевненості в собі. У вас немає часу, щоб насолодитися своїми досягненнями, не кажучи вже про досягнення інших, бо ви весь час поспішаєте, щоб постійно самостверджуватися і якомога довше не дати світу дізнатися про свою нікчемність. Ці вчені вважають, що саме постійна невпевненість у собі є кращим прогностичним чинником появи серцево-судинних захворювань, ніж ворожість, хоча ця думка і непопулярна в галузі.
Ворожість певним чином впливає на роботу серця (як основний чинник або опосередкована змінна), проте досі не зрозуміло, який з аспектів ворожості заподіює шкоду. Наприклад, дослідження за участі адвокатів показало, що найважливішими аспектами є відкрита агресія та цинічна недовіра — інакше кажучи, часті відкриті прояви гніву, які відчуває людина, є прогностичним чинником хвороб серця. На підтвердження цього експериментальні дослідження виявили, що повноцінний прояв гніву є потужним подразником серцево-судинної системи. На противагу, перевірка початкового набору рис характеру, властивих поведінці типу «А», показала, що особливо сильним прогностичним чинником появи хвороби серця є не тільки висока ступінь ворожості, а й схильність не проявляти свій гнів. Цю думку підтримали висновки відмінної роботи Джеймса Ґросса зі Стенфордського університету. Одній групі волонтерів увімкнули відеоролик, який викликає сильні емоції, а саме відразу (показавши в усіх натуралістичних подробицях ампутацію ноги). Учасники експерименту відчували сильне відторгнення та дискомфорт і, що не дивно, у них були виявлені фізіологічні маркери активації симпатичної нервової системи. Потім цей самий відеоролик показали іншій групі волонтерів, попросивши, якщо змога, не виявляти своїх емоцій («так, щоб за вашим виразом обличчя неможливо було зрозуміти, що ви дивитеся»). Учасники дивляться на ті самі ріки крові, стискають поручні крісла і намагаються здаватися незворушними, проте тести показують ще більшу активацію симпатичної нервової системи порівняно з першою групою. Стримування проявів сильних емоцій збільшує інтенсивність фізіологічних процесів, які ці емоції викликають.
Чому сильна ворожість (або будь-який її варіант) погано впливає на роботу серця? Почасти це може зумовлювати цілу низку чинників ризику, бо вороже налаштовані особистості більше схильні до паління, неправильного харчування, надмірного споживання алкоголю. До того ж, є й психосоціальні параметри — ворожим людям бракує соціальної підтримки, бо вони відлякують від себе інших. Але є і прямі біологічні наслідки ворожості. Із суб’єктивної точки зору можна сказати, що ворожа людина заводиться з півоберта і злиться через явища, які в інших людей викликають максимум легке роздратування. Відповідно, стресова реакція у ворожих людей активізується в таких обставинах, які інших би лишили незворушними. Якщо піддати ворожу і неворожу людину дії однакового несоціального стресогенного чинника (наприклад, дати розв’язати математичну задачу), не відбудеться нічого цікавого — кожен матиме приблизно однаковий ступінь активізації серцево-судинної системи. Але якщо створити обставини із провокацією соціального характеру, у ворожої людини збільшиться вміст епінефрину, норепінефрину та глюкокортикоїдів у крові, це призведе до підвищеного кров’яного тиску і низки інших проблем із їхньою серцево-судинною системою. У дослідженнях використовували різні види соціальної провокації: учасників могли попросити пройти якийсь тест і під час виконання постійно їх переривати; або зіграти у відеогру із суперником, якому не тільки несправедливо присуджують перемогу, а який ще й поводить себе як самовпевнений вискочка. У цих та інших випадках стресова реакція серцево-судинної системи неворожих людей є відносно млявою. Однак у ворожих людей кров’яний тиск підіймається до точки кипіння. (Хіба ці люди не нагадують гіперреактивних мавп Джея Каплана з їхньою надмірною реакцією симпатичної нервової системи на стресові ситуації та їхній високий ризик появи серцево-судинних захворювань? Або моїх бабуїнів, які не можуть відрізнити загрозливу ситуацію від нейтральної у своєму світі? Це ж справжні хвостаті представники поведінки типу «А».) І знову ця невідповідність, про яку ми говорили раніше. Тривожні люди сприймають життя як вир загрозливих стресових ситуацій, які вимагають пильності та готовності з ними боротися. Для людей з поведінкою типу «А» життя сповнене загрозливих стресових ситуацій, які вимагають пильності та готовності боротися з ними агресивними методами. І це продовжуватиметься все їхнє життя. Якщо серцево-судинна система ворожої людини активно реагуватиме на всі стресогенні чинники, які готує кожен новий день життя, вона поступово занепадатиме. Підвищений ризик появи серцево-судинних захворювань не дивина за таких обставин.
Однак є і приємні новини — поведінка типу «А» не є довічним вироком. Якщо ослабити елемент ворожості в структурі поведінки типу «А» за допомогою спеціальної терапії (деякі методи ми обговоримо в останньому розділі), ризик появи хвороб серця знизиться. Я помітив, що багато лікарів, які мають справу з пацієнтами з поведінкою типу «А», якраз-таки намагаються змінити їхнє ставлення до життя. Загалом багато представників поведінки типу «А» є скалкою в дупі для тих, хто їх оточує в повсякденному житті. У розмові з фахівцями з поведінки типу «А» можна вловити переконання в тому, що цей тип поведінки (а багато з них є яскравими представниками цього типу) — проблема невихованості і медичний евфемізм на позначення людей, які погано ставляться до інших. До того ж я помітив, що багато експертів з поведінки типу «А» є проповідниками без духовного сану або дітьми священників. Якось я розмовляв з двома світилами цієї галузі, один був атеїстом, а інший агностиком, і коли вони пояснювали мені, як вони намагаються пояснити людям з поведінкою типу «А», що так жити далі не можна, я відчув себе наче в церкві на проповіді.[107] Зрештою, я запитав цих двох докторів медичних наук, що ж вони лікують — кровоносні судини чи людські душі? Вони лікують хвороби серця чи розв’язують етичні питання? І анітрохи не зволікаючи, вони обрали етику. Хвороби серця — це лише інструмент, щоб дістатися серйозніших проблем. Я подумав, що це чудова ідея. Якщо потрібно буде перетворити наші кровоносні судини на індикатор гріховності і сприймати зниження вмісту жирів у крові як акт покаяння для того, щоб люди почали краще ставитися до інших, я тільки за.
Дизайн інтер’єру як науковий метод
І останнє питання з цієї теми: як узагалі відкрили поведінку типу «А»? Усім нам відомо, як учені роблять свої відкриття: у ванній (Архімед і його ванна), у сні (Кекуле та його сни про хоровод атомів карбону, які своїм танцем утворюють бензен), на концерті симфонічної музики (одного вченого, надзвичайно втомленого від напруженої роботи, запросив на концерт інший видатний вчений; під час спокійної партії дерев’яних духових інструментів його раптом осяло, він нашкрябав формулу на програмці і поспішив у лабораторію — решта нам невідома). Час від часу хтось робить відкриття, приходить до вченого і розповідає про нього. А хто цей хтось? Можна відповісти на це так: «Якщо ви хочете знати, чи болить у слона в зоопарку живіт, спитайте про це не у ветеринара, а у прибиральника вольєру». Люди, які вичищають нечистоти, пристосовуються до обставин, що впливають на обсяг цих нечистот. У 1950-ті роки один хлопець міг змінити хід історії медицини, але втратив можливість вписати своє ім’я.
Я мав честь почути цю історію з перших вуст, від доктора Меєра Фрідмана. У середині 1950-х Фрідман та Розенман були успішними кардіологами і раптом стикнулися з непередбачуваною проблемою. Їм довелося витратити солідну суму, щоб змінити оббиття крісел у своїй приймальні. Це не те питання, яке має займати увагу кардіолога. Але протертим кріслам не було кінця-краю. Одного дня до них прийшов оббивальник, оглянув крісла і відкрив зв’язок між поведінкою типу «А» та появою серцево-судинних захворювань: «Що в біса не так з вашими пацієнтами? Як можна так вичовгати крісла?» Пошарпані та порвані були лише самі краєчки сидінь та підлокітників, неначе кожної ночі в приймальні ночували карликові бобри і щосили витягували свої шиї, щоб дістати до крісел і понівечити їх. Пацієнти в приймальні зазвичай сиділи на самому краю, знервовано крутилися і стискали підлокітники.
Далі все мало відбуватися так: лунає музика, оббивальника хапають за руки і проникливо дивляться йому в очі: «Добродію, ви хоч розумієте, що ви тільки-но сказали?» Тоді миттю збирається нарада за участі оббивальника та інших кардіологів. Збираються групи молодих оббивальників-ентузіастів, які не сплять ночами, а розходяться по всій країні, а потім надсилають сповіщення до Спільного Штабу Оббиття/Кардіології: «Ні, крісел з такими потертостями немає ані в приймальнях урологів, ані в неврологів, онкологів або подологів — лише в кардіологів. Пацієнти з хворобами серця мають якісь унікальні особливості». І звідси бере відлік методика лікування за поведінкою типу «А».
Проте насправді нічого такого не відбулося. Доктор Фрідман зітхнув і зізнався: «Я не звернув жодної уваги на слова майстра. Я був занадто зайнятий і мені в одне вухо влетіло, а з іншого вилетіло». І десь лише за чотири-п’ять років, коли доктор Фрідман уже проводив дослідження за участі своїх пацієнтів, він раптом згадав: «Боже, той оббивальник! Він же говорив про особливість потертостей крісел!» Але історія не зберегла його імені.[108]