Проведено вже безліч досліджень стосовно типу особистості, темпераменту та психології стресу. Науковці заявляють про відмінності в діяльності імунної системи внаслідок пережитого стресу в оптимістів та песимістів. Інші довели, що в сором’язливих людей в певних соціальних обставинах підвищується вміст глюкокортикоїдів у крові. Інші ж розглядають невроз як чинник впливу. Але розгляньмо ще одну тему. Вона особливо цікава тим, що розповідає про людей, яким, здавалося б, узагалі невідомий стрес.
КОЛИ В ЖИТТІ ЗАБАГАТО ТРУДНОЩІВ
У цьому розділі ми обговорюємо типи особистості, яким властиве виникнення надмірно активної стресової реакції, і вже дізналися, що їхньою спільною рисою є невідповідність між видами стресової ситуації, яку вони переживають, та їхніми діями у відповідь. Зараз ми розглянемо нову версію появи гіперактивної стресової реакції. І вона дуже непроста.
Йдеться не про людей, які боряться зі стресовими ситуаціями занадто пасивно, занадто відчайдушно, занадто сконцентровано або з надмірною ворожістю. Здається, що в їхньому житті взагалі не так багато стресу. Вони не вважають, що перебувають у стані депресії або тривоги, і психологічні тести підтверджують це. Навпаки, ці люди говорять, що вони щасливі, успішні й досягли всього, чого хотіли (і особистісні тести засвідчують, що так воно і є). Однак самі ці люди (які становлять близько 5 % від загальної кількості населення) мають хронічно активовану стресову реакцію. У чому ж їхня проблема?
На мою думку, їхня проблема відкриває нам несподівану уразливість нашої людської психіки. Ці люди мають «репресивний» тип особистості — всі ми хоч раз стикалися з ними і навіть заздрили їм, думаючи: «Мені б його витримка, йому все так легко дається. Як він це робить?»
Це люди, у яких все до ладу і на своєму місці. Вони самі зізнаються, що люблять усе планувати, не терплять сюрпризів, живуть розміреним життям, дотримуючись власних правил,— кожного дня дістаються на роботу одним маршрутом, носять одяг одного стилю,— про таких людей завжди можна точно сказати, що вони матимуть на обід через два тижні. Не дивно, що вони не люблять двозначності і прагнуть розділити всіх і все на чорне й біле, хороших та поганих людей, припустиму та недозволену поведінку. Вони слідкують за своїми емоціями, не випускаючи їх назовні. Стримані, організовані, працьовиті, продуктивні, надійні члени суспільства, які не виділяються з натовпу (доки ви не зацікавитеся непересічною причиною їхньої надмірної пересічності).
Деякі особистісні тести, які винайшов Річард Девідсон, містять такий тип, як-от «репресивна особистість». Тести не показують, що людина з таким типом перебуває у стані депресії чи тривоги. Натомість вони виявляють потребу такої людини в соціальному конформізмі, страх суспільного несхвалення та психологічний дискомфорт через двозначність, про що свідчить схильність давати категоричні відповіді «Ніколи» та «Завжди» на запитання зі шкалою варіантів. Ніяких напівтонів.
Окрім цих рис, спостерігається відсутність емоційних проявів. Тести показують, що репресивна особистість «блокує негативні почуття» — сама не виражає цих безладних складних емоцій та майже не сприймає їх від інших. Під час дослідження репресивних і нерепресивних людей просять пригадати ситуацію з особистого життя, пов’язану з конкретною сильною емоцією. І ті і ті пригадують та описують її. Однак на прохання розповісти, що вони ще при цьому відчували, нерепресивні, як правило, розповідали про якісь додаткові недомінантні почуття: «Ну, переважно я відчував злість, але також було трохи сумно і також гидко…» А репресивні особистості чітко заявляли, що жодних інших емоцій не було. Суто чорно-біла палітра почуттів, у якій майже немає місця напівтонам.
Чи справді такі люди існують? Може, й ні. Можливо, за їхнім спокійним виглядом ховається буремний хаос відчуттів, який для решти залишається невидимим. Ретельне дослідження показує, що деякі представники репресивного типу дійсно найбільше турбуються про те, щоб «зберегти обличчя». (На це вказує, зокрема, їхня схильність давати менш «репресивні» відповіді в особистісних опитувальниках, якщо вони це роблять анонімно.) Тому їхні фізіологічні симптоми стресу легко пояснити. Можна викреслити цю групу зі списку.
Як щодо інших представників репресивного типу? Можливо, вони обманюють самих себе — емоції вирують, але вони навіть про них не підозрюють? Навіть найскрупульозніші опитувальники не можуть виявити такий вид самообману, тому психологи традиційно використовують менш структуровані тести, які передбачають відкриту відповідь (на кшталт: Що ви бачите на цьому малюнку?) Такі тести показують, що насправді деякі представники репресивного типу хвилюються набагато більше, ніж вони усвідомлюють; і їхній фізіологічний стрес також легко пояснити.
Але навіть якщо не зважати на емоційних самообманщиків, залишається група стриманих замкнутих людей, яким і справді добре живеться: вони мають ясний розум, щасливі, продуктивні у праці, комунікабельні. Однак мають гіперактивну стресову реакцію. Рівень глюкокортикоїдів у їхній крові так само високий, як і в людей у глибокій депресії, до того ж вони мають підвищений тонус симпатичної нервової системи. Коли представники репресивного типу стикаються з певним когнітивним викликом, у них аномально пришвидшується серцебиття, підвищується кров’яний тиск, збільшується потовиділення та м’язове напруження. І така надмірна інтенсивність стресової реакції має свої наслідки. Наприклад, репресивні особистості мають порівняно слабку імунну систему, а також більш схильні до загострень уже наявних серцево-судинних захворювань, ніж нерепресивні.
Люди мають гіперактивну, загрозливу для здоров’я стресову реакцію — і все ж не зазнають ані депресії, ані стресу, ані тривоги. І знову повертаємося до заздрісної думки: «Мені б його витримка. Як він це робить?» Я підозрюю, що ці люди з маніакальною наполегливістю вибудовують свій добре організований, чорно-білий світ без двозначностей і сюрпризів. Але за це доведеться заплатити фізіологічними наслідками.
Річард Девідсон та Ендрю Томаркен з Університету Вандербільта застосували електроенцефалографічну (ЕЕГ) методику, щоб показати аномально підвищену активність у ділянці лобової частки представників репресивного типу особистості. Як ми детально обговоримо в наступному розділі, ця частка залучена в процес пригнічення імпульсивних емоцій та когнітивної діяльності (наприклад, метаболічна активність у цій ділянці знижується в буйних психопатів). Це найближчий анатомічний еквівалент до суперего; завдяки йому ми можемо похвалити жахливу вечерю, зробити комплімент з приводу нової стрижки, вчасно ходити до туалету. Ця ділянка допомагає чітко контролювати емоції, і як показало дослідження Ґросса з емоційної репресії, особливо суворий контроль вимагає сильних зусиль.
Зовнішній світ може лякати, а на діяльності нашого організму позначатимуться наші намагання прокласти собі шлях через ці темні, загрозливі хащі. Наскільки краще було б просто спокійно сидіти на залитому сонцем ґанку вілли, далеко-далеко від усіх жахіть. Однак цей вдаваний відпочинок може й виснажувати нас, зокрема виснажує зведення муру навколо вілли, який має захистити від непевного, страшного, буремного зовнішнього світу. Приклад людей з репресивним типом особистості з їхнім невидимим тягарем показує, що інколи спроба уникнення стресу є сама по собі величезним стресом.
16. НАРКОМАНИ, АДРЕНАЛІНОВІ НАРКОМАНИ ТА ЗАДОВОЛЕННЯ
Це, звісно, чудово, що ми намагаємося зрозуміти, як працює стрес і як жити здоровішим життям та робити світ довкола кращим, але замислімось над дійсно важливим питанням: чому ми не можемо полоскотати самі себе?
Перед тим як почати розбиратись у цьому заплутаному питанні, слід подумати, чому не всі люди можуть викликати у вас відчуття лоскоту. Мабуть, це може зробити тільки людина, яка викликає у вас позитивні відчуття. Коли вам п’ять років, ніхто не може викликати у вас такого лоскотання, як ваш навіжений дядько, який ганяється за вами по кімнаті. А коли вам уже 12, є одна людина зі старшого класу, від вигляду якої у вашому животі пурхають метелики, а інші частини тіла починають поводитися таємничим, дивним чином. Тому більшість із нас навряд чи почнуть хихотіти, якщо їх стане лоскотати Слободан Мілошевич.
Більшість із нас сприймають себе досить позитивно. То чому ж ми не можемо лоскотати самі себе? Філософи роздумували над цим сторіччями і дійшли певних висновків. Теорій про самолоскотання хоч греблю гати. Зрештою, цю загадку розв’язали за допомогою наукового експерименту.
Сара-Джейн Блекмор з Університетського коледжу Лондону спершу висунула теорію, що людина не може лоскотати саму себе, тому що вона знає напевно, коли і де вона себе лоскотатиме. Немає ефекту несподіванки. Тому науковиця вирішила перевірити свою теорію, виробивши прилад для лоскотання. Він складався з важеля, прикріпленого до подушечки з піноматеріалу, з різними роликами всередині, керованими комп’ютером; якщо натиснути на важіль однією рукою, подушечка майже відразу починала масажувати долоню іншої руки, рухаючись у тому самому напрямку, що й важіль.
Блекмор дуже серйозна вчена, тому вона все чітко прорахувала і навіть винайшла індекс лоскотання. Далі перевірила вже відомий факт знову — якщо на важіль натискала стороння людина, то лоскотання відбувалося; якщо піддослідний натискав сам, важіль не допомагав. Немає ефекту несподіванки. Не можна лоскотати самого себе навіть за допомогою лоскотального приладу.