Приховані малюнки

Рассел замовляє зелений овочевий салат з куркою-­гриль і гарніром з вінегрету. Я беру ґламбургер і гарнір із солодкої картоплі фрі. Ми трохи розмовляємо про його майбутню відпустку — два тижні в Лас-Вегасі з подругою Дорін — особистим тренером в його YMCA (Християнській асоціації для юнаків). Але я бачу, що Рассел досі стурбований. Попоївши, він знову переводить розмову на мене:

— То як там Спрінґ-Брук? Як зустрічі товариства анонімних наркоманів?

— Це натовп стариганів, Расселе. Без образ.

— Ти ходиш туди раз на тиждень?

— Мені це не потрібно. Я врівноважена.

Я бачу, що йому не подобається така відповідь, але він на мене не наїжджає.

— А як щодо друзів? Ти спілкуєшся з якимись людьми?

— Учора ввечері гуляла з одним другом.

— А де ти з нею познайомилась?

— Він навчається в Ратґерсі, приїхав додому на літо.

Мій спонсор занепокоєно звужує очі:

— Ранувато для побачень, Квінн. Ти в зав’язці лише вісімнадцять місяців.

— Ми просто друзі.

— То він знає, що ти в зав’язці?

— Так, Расселе. Це була перша й головна тема нашої бесіди. Я розповіла йому, як мало не померла від передозування на задньому сидінні Uber. А потім ми детально обговорювали те, як я ночувала на вокзалі.

Він знизує плечима, ніби це цілком притомні речі для обговорення.

— Я був спонсором багатьох студентів, Меллорі. Ці кампуси — усі оці компанії, пиятики — це розплідник наркоманів.

— Ми провели дуже спокійний вечір у книгарні. Пили зельтерську воду й слухали музику. Потім він провів мене до будинку Максвеллів. Усе було чудово.

— Наступного разу, коли його побачиш, ти маєш сказати йому правду. Це частина твоєї особистості, Меллорі, ти повинна це прийняти. Що довше тягтимеш, то важче буде.

— Саме для цього ви мене сюди й запросили? Щоб прочитати лекцію?