— А я не збираюсь повертатися в «Тиху гавань». Я збираюсь дуже старанно працювати, і Керолайн мене розхвалюватиме всім сусідам, а коли літо закінчиться — можу заприсягтися, що вона залишить мене в себе. А ні, то наймусь у якусь іншу родину в Спрінґ-Бруці. Ось такий план.
— А як щодо батька? Як Тед?
— А що Тед?
— Він славний?
— Так.
— А не
— Ви оце справді щойно вжили вираз
— Ти знаєш, що я маю на увазі. Ці хлопці іноді зовсім береги плутають. Або й не плутають — тільки їм байдуже.
Я згадала свій урок плавання двотижневої давності, той вечір, коли Тед зробив мені комплімент про тату. Здається, він тоді поклав руку мені на плече, але ж не вщипнув за зад.
— Він не розпускає руки, Расселе. Він хороший. Я хороша. Ми всі хороші. А тепер, будь ласка, може, замовимо десерт?
Цього разу він неохоче бере меню.
— На що ми дивимось?
— Шоколадно-горіховий.
Він дивиться в кінець меню, де вказана інформація про харчову цінність продуктів.
— Тисяча чотириста калорій? Ти що, розігруєш мене?
— І дев’яносто два грами цукру.
— Побійся Бога, Квінн. У цьому ресторані, мабуть, щотижня хтось помирає. Вони виходять з ресторану й не встигають дійти до своїх автівок, як у них стається серцевий напад. Тут на парковці мають чергувати медики, щоб встигнути їх реанімувати.
Наша офіціантка помічає, що Рассел роздивляється десерти. Вона — підліток, усмішлива й життєрадісна.
— Схоже, хтось збирається замовити чизкейк!
— Не дочекаєтесь, — каже він. — А ось моя подруга не проти якийсь узяти. Вона здорова, сильна, і в неї ще все життя попереду.