Приховані малюнки

22
18
20
22
24
26
28
30

— А я не збираюсь повертатися в «Тиху гавань». Я збираюсь дуже старанно працювати, і Керолайн мене розхвалюватиме всім сусідам, а коли літо закінчиться — можу заприсягтися, що вона залишить мене в себе. А ні, то наймусь у якусь іншу родину в Спрінґ-­Бруці. Ось такий план.

— А як щодо батька? Як Тед?

— А що Тед?

— Він славний?

— Так.

— А не занадто славний? Руки не розпускає?

— Ви оце справді щойно вжили вираз «руки розпускає»?

— Ти знаєш, що я маю на увазі. Ці хлопці іноді зовсім береги плутають. Або й не плутають — тільки їм байдуже.

Я згадала свій урок плавання двотижневої давності, той вечір, коли Тед зробив мені комплімент про тату. Здається, він тоді поклав руку мені на плече, але ж не вщипнув за зад.

— Він не розпускає руки, Расселе. Він хороший. Я хороша. Ми всі хороші. А тепер, будь ласка, може, замовимо десерт?

Цього разу він неохоче бере меню.

— На що ми дивимось?

— Шоколадно-горіховий.

Він дивиться в кінець меню, де вказана інформація про харчову цінність продуктів.

— Тисяча чотириста калорій? Ти що, розігруєш мене?

— І дев’яносто два грами цукру.

— Побійся Бога, Квінн. У цьому ресторані, мабуть, щотижня хтось помирає. Вони виходять з ресторану й не встигають дійти до своїх автівок, як у них стається серцевий напад. Тут на парковці мають чергувати медики, щоб встигнути їх реанімувати.

Наша офіціантка помічає, що Рассел роздивляється десерти. Вона — підліток, усмішлива й життєрадісна.

— Схоже, хтось збирається замовити чизкейк!

— Не дочекаєтесь, — каже він. — А ось моя подруга не проти якийсь узяти. Вона здорова, сильна, і в неї ще все життя попереду.