— Ні, я запросив тебе, бо мені зателефонувала Керолайн. Вона турбується про тебе.
Я приголомшена.
— Серйозно?
— Вона сказала, що ти почала прекрасно. Назвала тебе динамо-машиною, Квінн. Вона була дуже задоволена тим, як ти працюєш. Але, за її словами, в останні кілька днів вона помітила, як щось змінилося. І щоразу, коли я чую ці слова…
— Я не вживаю, Расселе.
— Добре, окей, це добре.
— Вона
— Вона сказала, що ти дивно поводишся. Вона бачила тебе надворі о сьомій ранку, як ти довбалась у її контейнерах для сміття. Що то, в біса, було?
Я здогадуюсь, що Керолайн, мабуть, помітила мене з вікна своєї спальні.
— Та нічого такого. Помилково викинула дещо. Довелося діставати. Велике діло.
— Вона каже, що ти говориш про привидів. Ти думаєш, що її син може бути одержимим?
— Ні, я цього ніколи не казала. Вона мене неправильно зрозуміла.
— Вона каже, що ти заприятелювала з наркоманкою, яка живе в сусідньому будинку.
— Ви про Міці? Я розмовляла з Міці двічі. За чотири тижні. Хіба це робить нас нерозлучними друзями?
Рассел робить мені знак говорити тихіше. Навіть у цій переповненій галасливій їдальні дехто із сусідів починає звертати на нас увагу.
— Я тут для того, щоб допомогти тобі, окей? Є щось таке, про що б ти хотіла поговорити?
Чи можу я й справді з ним поділитися? Чи можу викласти йому всі свої побоювання стосовно Енні Барретт? Ні, не можу. Бо розумію, що всі мої тривоги здаються безглуздими. А мені треба, щоб спонсор пишався мною.
— Поговорімо про десерт. Я подумую про шоколадно-горіховий чизкейк.
Простягаю йому заламіноване меню, але він його не бере.
— Не з’їжджай з теми. Тобі потрібна ця робота. Якщо тебе виженуть, ти не зможеш повернутися в «Тиху гавань». У них там список охочих довший, ніж твоя рука.