День видався спекотний, як ніколи. Припікало, певно, на дощ, вдалині, над вершинами гір, вже купчилися
хмари, і Джо, вийшовши з прохолодного приміщення Кримінальної служби, відчув себе наче в передбаннику.
Розстебнув комірець картатої сорочки і швидким кроком подався до своєї “Ластівки”, що вже чекала його на
майданчику для індивідуального транспорту. Піднявшись, зробив коло і ліг на курс. Через три хвилини Джо уже
був у південно-західному районі Міста - в давні, автомобільні часи сюди й за півдня неможливо було дістатися.
(Щоправда, зараз у небі над Містом стільки ширяє птахольотів, що гляди та гляди! Але виграш у швидкості
фантастичний!)
Ще через хвилину Джо вже приземлився в дворі клініки Бена, де світився посадочний знак для індивідуальних
птахольотів. Біля того знаку на рекламному світловому табло бігли слова:
“Якщо ви захворіли - звертайтесь за допомогою до клініки професора Бена. Тільки в клініці професора Бена ви
зможете...”
Джо вкинув у касу-автомат монети - плату за стоянку і зіткнувся з представником клініки - елегантним, із
тоненькими чорними вусиками в білому короткому халаті й акуратній круглій шапочці.
- Містер... е-е...
- Джордж Лі, Кримінальна служба.
- Потерпіла, яка вас хоче бачити, містере Лі, в критичному стані, - голосом робота сказав представник. - Прошу
за мною, містере Лі. Не можна гаяти й хвилини.
Вони швидко перетнули двір, зайшли в ліве крило п’ятнадцятиповерхової споруди і через кілька секунд вже
піднімалися швидкісним ліфтом.
- Невже немає ніякої надії? - порушив мовчанку детектив.