— Отак?! Чудове кубло знайшли собі пірати!
— Ідіть сюди! — дівчина взяла ліхтар у Герасіма. — Ось усе, що залишилось. Найцінніше вони вже забрали.
Під стінами стояли скрині, купами лежали тюки, мішки, килими, старовинна зброя, мідний посуд.
— Кажеш, найцінніше забрали? — спитав приголомшений Антон. — Таж лиш цього вистачить на весь базар!.. Хлопці, беріть, скільки зможете донести, і кличте інших. Треба все це винести якомога швидше, бо й ніч нас тут застане.
— Не турбуйтесь, пане! — сказав Герасім. — Нас багато, і сили нам не позичати.
— Аднано, — сказав Антон, коли вони залишились самі, — ходімо до протилежного берега.
— Але на це треба півгодини.
— То нічого… А чому Гусейм не пішов сюдою назад?
— Не міг без ліхтаря. Він би розтрощив тут собі голову.
Шум хвиль чувся так явно, ніби море було на віддалі простягненої руки. Антон ішов попереду з ліхтарем, Аднана за ним — так тихо, що навіть не чутно було її кроків.
— Отже, ти не сестра Гусейма!
— Ні, мої батько й мати з Ель-Міни.
— Ель-Міна? Це, здається, невеличке містечко в Сірії?
— Так. Але ми виїхали звідти, коли мені було ледве два роки. Тато мій — канатник. Один знайомий капітан підбив його перебратися в Марсель, бо там, мовляв, його вироби мали б великий попит. Там я жила до десяти років, вчилась у французькій школі. Батько працював важко, ми не розкошували, але ніхто й не нарікав. Жили на вуличці біля Плас де ля Кордері, туди щодня приходило багато моряків з усіх країн. Мама моя часто розмовляла з ними, розпитувала, звідки вони, і якщо хтось приносив вісточку з рідного краю, на її очі наверталися сльози. Коли мені виповнилось десять років, вона вирішила провідати батьківщину і взяла мене з собою. Тато погодився. Ми сіли на корабель, де капітаном був його товариш, і на початку літа вирушили… Ішли тим кораблем тижнів три, аж до Кіпру, ще день-два — і прибули б на місце, але однієї ночі проснулись від жахливих криків: горів корабель. Коли ми вискочили на палубу, скрізь палахкотіло полум"я. Один старий моряк кинув нас у шлюпку, але людей було дуже багато… Шлюпка перекинулась… Щастя, що я плаваю змалечку, — не знаю, коли навчилася, але в морі біля Марселя я плавала так, ніби ходила по вулиці. Це мені пригодилося тоді, тої нещасної ночі, коли я несвідомо плавала в морі, червоному від полум"я…
Антон слухав розповідь Аднани і ніби бачив усе наяву: пустельне море, дівчинку, що бореться з хвилями, корабель, охоплений полум"ям, мов плавучий смолоскип….
— Плавала я дуже довго, не мала сили кричати, га й марно було б кричати, — плавала й плакала. Згодом корабель потонув, і стало темно. Мені здалося, ніби я опинилась в іншому світі, дивно тільки, що людей не було. Ти плавав коли-небудь сам у відкритому морі?.. Мені було страшно, я не відчувала втоми, чекала тільки, щоб зустріти маму. Знала — якби пішла на дно, то ми зустрілись би швидше, але руки й ноги мої рухались самі собою. Я наткнулась на шматок напівобгорілої щогли і вчепилася в нього. І чи заснула, чи знепритомніла — і досі не знаю. Коли розплющила очі, сонце вже зійшло, море було спокійне, і ніде не видно анічогісінько. Я згадала, що трапилось, і мене охопив жах…
Аднана замовкла на часинку. Антон чув її дихання, І в грудях у нього зростав невимірний жаль.
— Ти вважаєш, що твоя мама…
— Так! — відповіла гірко Аднана. — Не міг врятуватися ніхто. Під обід з"явився корабель, мене витягли и води… Але краще хай би я залишилася там, хай би моне з"їли акули. Це був Гусеймів вітрильник!
— Ну, добре, — Антон стиснув кулаки, — а ти не могла поскаржитись нікому? У портах є представники влади, попросила б у них захисту, вони тебе відправили б до батька.
ebooksa