— Ми вже вирішили звільнитися від тебе, — сказав потім Антон. — Та оскільки ти поводився звитяжно… Ну, та ми марнуємо час. У тебе є щось поїсти, бо ми помираємо з голоду!
— Ви помирати зараз, а я помирати давно!
Антон подивився в підзорну трубу на берег. Між заснулими під сонцем пальмами виднілося кілька халуп.
— Це, мабуть, село Бір-Санже. Почекаємо вітру й подамося туди, роздобудемо чогось попоїсти. А поки що треба навести лад на палубі. Кіре Яні, я повертаю ваш корабель. І моя вам рада: не покладайтесь на нього, бо він уже гнилий, мов покинута в лісі колода, але сьогодні він робив десять миль на годину. За кружний шлях і за затримку, сподіваюсь, вам відшкодує ваш вірменин.
— І нам теж! — додав Герасім, оскалюючись.
Обидва брати перезирнулись і настовбурчились. Екіпаж кіра Яні покинув «Сперанцу». Аднана завагалась.
— Ти залишаєшся з нами, — Антон узяв її за руку. — Я обіцяв, що відвезу тебе додому в Марсель.
Очі дівчини засвітилися.
— Тоді… Тоді я заберу свої речі в мсьє Яні! — І, зіпершись рукою об парапет, вона перестрибнула на сусідню Палубу.
П"ятьох піратів, непритомних від голоду й спеки, витягли на палубу.
— Аз тими що будемо робити? — спитав Ієремія. — Залишимо для розводу кірові Яні?
— Ні. Поговоримо з ними з усіма разом. Тягни їх сюди. Бо інакше, дивись, утечуть і знову розплодяться!
— Ефенді Акопе, — звернувся до вірменина Ісмаїл султанською мовою, показуючи на один із килимів. — Це твій?
— Звичайно, мій!
— А скільки ти заплатив за нього?
— Десять фунтів!
— Ефенді Акопе, навіщо ти брешеш? Ти заплатив тільки три фунти!
— А це тебе стосується?
— Так, бо я хочу купити його й передати в Стамбул кіром Яні.
— Прошу! Я продам його за п"ятнадцять фунтів!
ebooksa