Герасім, який був поблизу, спустився в трюм, узяв килим і подав кокові.
— Тримай, Ісмаїле! Розрахуємося потім.
— Коли потім? — простогнав вірменин.
— Наберися терпцю, нам ще багато про що треба поговорити, але не зараз… Гей, хлопці, хлюпніть-но на цих розбійників по відру води, бо вони поздихають завчасу.
Пірати лежали на палубі майже безтямні, тому їх навіть не зв"язали, а просто кинули, мов стерво.
До Ісмаїла підійшов Мігу, тримаючи люльку в руках.
— Дядьку Ісмаїле, це ж ваша! Я її он там знайшов!
— Аллах-аллах! — радісно закричав кок. — Дуже хотіти тютюн!
Він одразу ж наповнив люльку й задоволено випустив дим, мов пароплав із труби. Отак відразу знайшлися і люлька, і килим, а це навіть більше, ніж можна було сподіватися будь-якому правовірному від аллаха!
Через дві години вітер, який досі віяв у Лівійську пустелю, знову повернувся, немов дивуючись, що кораблі й досі тут.
Задзвеніли якірні ланцюги, піднялись вітрила на щоглах, і «Сперанца» рушила вздовж берега…
У Бір-Санже обидва екіпажі побенкетували так, як не бенкетували вже давно, повеселилися в затінку пальм, запаслися провізією й водою — і за все це заплатили не гроші, а дали кілька сувоїв шовку, які Герасім узяв у рахунок оброку з майна Вірменіє, порівну від кожного, щоб не сердився жоден.
Біля самого берега було глибоко, тому якорі кинули за кілька сажнів на чисте, мов у гірському струмку, дно. На борту не залишилось нікого — та й навіщо залишатись, коли палубу видно мов на долоні, а Ієремія тут же зі своїм чудовим мушкетом? Тільки Ісмаїл, сповнивши свою службу кока, пішов спати в носову каюту, бо там йому було набагато краще, аніж на осонні, де галасують гяури.
Коли сонце хилилось до заходу, люди спустилися на берег, оточені засмаглими до чорноти дітлахами, сіли в шлюпки й попрощалися з африканською землею…
Розуміючи, що не можна буде втекти, Безбородий загнано озирнувся навколо.
— Капітане! — гукнув пірат до Антона Лупана. — Ти віддаси нас до рук правосуддя?
— А ти хотів би, щоб було інакше?
Безбородий мимохіть потер шию руками.
— Капітане, — задихаючись, сказав він. — Що тобі з того, якщо нас повісять? Відпусти нас…
При цих словах в обличчя Антона Лупана бухнула кров.
ebooksa