Дух джунглів

— Торі, я не це хотів сказати.

— Не це?

— Ні. Я хотів сказати ось що: якби я зустрів вас до того, як познайомився з Керстін, я б закохався у вас.

— Не треба, не кажіть нічого.

— Так. Я знаю, як це буває. Я надто щасливий із Керстін. Вона так важко дісталася мені… ціною таких страшних випробувань… Я повсякчас боюся знову втратити її. І я не хочу завдавати болю вам, бо я знаю, що таке біль. Ед зробить вас щасливою, я знаю. Просто підіть назустріч цьому. Іноді, аби бути щасливим, треба вийти назустріч щастю.

— Ви не завдаєте мені болю. Я… Прощавайте, Еріку.

— Але ви повернетесь?

— Ні. Я не годжуся вам у родичі. Ви маєте рацію. Середини для мене немає.

Я забираю долоню з його рук. Давай, Торі, йди з кімнати. Лиши собі цю мить, коли його пальці гладили твою задубілу від роботи й мандрів долоню. Оце все, що маєш. Іди звідси, бо так треба. Нещасливих кохань набагато більше, ніж щасливих.

— Я все-таки вірю, що ви повернетесь.

Навіщо? Чи мені недостатньо того, що я у твоїх очах скидаюсь на ідіотку, якій тицяють до рук першу-ліпшу цяцьку, аби заспокоїти і спекатись? Не бійся, я не повернуся. Це було б дурницею.

Чорний кіт виглядає з моєї сумки. От уперта істота! Що я з тобою робитиму, красунчику?

— Ерік подбає про тітку Розу. — Бартон теж одягнена по-дорожньому. — Хлопці вже в салоні гелікоптера. Де ти лазиш, Величко?

Освідчуюся твоєму чоловікові, Бартон. Що мені робити зі своїм життям? Воно пішло шкереберть і перетворилося на пекло. Я не думала, навіть не уявляла, що за такий короткий період життя руйнується дощенту. Усяке в мене бувало, але це вже навіть для мене трохи занадто.

—Іди сюди. — Луїс притискає мене до себе.

Оце й усе, Вікторіє. Тепер поділи своє життя: до Еріка та після.

16

Це щось особливе. Ми спочатку висадились на якомусь аеродромі — навіть не на аеродромі, а просто на такій собі смузі посеред пустелі. А потім їхали по коричнево-жовтій землі, яку варто було б знищити без суду та слідства за вороже ставлення до органіки. І ось — огорожа з колючого дроту, тягнеться далеко, скрізь написи «Приватна власність! В"їзд заборонено!», та наша машина проїжджає у ворота, рушає далі — аж до пропускного пункту, де вже немає застережливих написів, а кулеметні гнізда розташовано майже непомітно.

Ми їдемо повз однакові охайні будиночки з червоної цегли, по-військовому безликі й холодні, якщо можна так сказати про це пропечене сонцем неподобство. Однакові газони, однакові дерева — нудьга.

— Ти привезла нас до війська?