Дух джунглів

— Величко, не дратуй мене.

— Або що?

Керстін затято мовчить. Відтоді як ми в цій пустелі, я бачу, що вона десь далеко, очі порожні, і в них відбивається небо. Я сиджу поміж своїми Сінчі, що понадималися, як індики, та почуваюся по-дурному, бо здоровило за кермом теж не зронив ні слова. Гра в мовчанку якась, не інакше. Я теж не настроєна на розмови, але всьому є розумна межа.

— Виходьте.

Червоний будинок трохи оживляють засклені тераси, невеличка альтанка в нужденному садку. І що тут у нас? Та в будь-якому разі — я не хочу тут залишатись.

— Прошу, заходьте.

Гарна пропозиція; сподіваюсь, вода тут є, а душова кабінка справна.

— Ліжко одне, але широке, та вам не звикати спати втрьох. — Керстін кудись квапиться. — Розташовуйтесь, як вам зручно. Їжа та напої на кухні, в холодильнику.

Вона йде, залишає нас у цьому будинку, де тиша має присмак якихось тонких парфумів і пустки. Тут нечасто живуть, та цей будинок завжди чекає господарів. Та ми чужі тут, а будинок, либонь, теж може страждати на ксенофобію.

—Ідіть у душ, а я піду погуляю — не люблю квапитися, знаючи, що ви чекаєте черги.

Керстін відійшла вже далеченько, та я не йду за нею. Вона не цікавить мене. Мені неприємно її бачити — з багатьох причин. Передусім — через Еріка. Він ніколи не скаже їй, що помітив моє… божевілля. Та від цього мені не легше, бо я все одно кохатиму його. А він належить їй, цілком. Мені гірко бачити її поруч.

Я йду між будиночками. Тут порожньо, хоч я відчуваю, що це місце заселене. От тільки де його мешканці? Яка різниця. Принаймні частина з них упокоїлася тут, на цвинтарі. Однакові білі пам"ятники, на них вибиті номери та імена. Усі вишикувалися в лави, ідеальний порядок. Тільки постать Керстін порушує гармонію.

Вона стоїть навколішки біля однієї з могил. Плаче? Може, й плаче. Вона взагалі тонкосльоза, он як заливалася в нашому будинку. Я ніколи не плачу, хіба інколи — та то було давно, ще з Гарольдом… тобто без нього. Після нього. А потім уже все, ніяких сліз.

— Чого ти сюди прийшла?

Я сідаю на землю поруч із нею. На білій плиті напис: «Ніна Бартон, 1950–1989 рік, Стівен Ентоні Бартон, 1988–1989 рік». Він був надто маленький, аби покласти його самого. Він би сумував сам, без мами.

— Чому він помер?

— Стівен? Його вбили. Застрелили.

Он як… Що ж, це мені знайоме. Я багато що бачила в усіх цих недорозвинених країнах, де забагато зброї й замало милосердя. Я бачила їх — маленьких, невинних і розтерзаних. Я лікувала тих, хто вижив, хоча багатьом з них краще було б померти. Мене вже не турбує смерть дорослих — здебільшого вони її заслужили, — але з кожним невідвойованим маленьким життям частина мене теж помирає. Я багато що бачила, тому я вже не плачу.

— Їх убили в мене на очах. — Керстін схлипує. — Розумієш?

— Так. Я знаю, як це буває. Я багато бачила такого.