Дух джунглів

— Але то були моя мати й мій брат!

— Кожен із тих, кого вбивали, був чиїмось сином чи братом, кожна розтерзана жінка була чиєюсь сестрою, матір"ю чи коханою. Такий світ, Бартон. І тобі болітиме, доки ти житимеш.

Вона повертає до мене просвітлене обличчя. Вона така гарна зараз, коли з очей її зникла «робоча необхідність», що я аж завмираю. Вона варта Еріка. Він належить їй, і я знаю, чому.

— Ти розумієш?! Дивно. Знаєш, оце ти єдина не втішаєш мене. Усі казали: «Ти повинна перестати сумувати і просто жити далі», та ніхто з них не розуміє, навіть Міцуко, що такого не можна ні забути, ні пережити. І що біль залишається назавжди — невтоленний і важкий. А ти зрозуміла. Так дивно…

— Нічого дивного, Бартон. Я ж лікар. Я багато бачила. І багато хто пройшов через мої руки — кого я врятувала, а кого й не змогла… Та мені однаково боліло: адже всього цього божевілля могло б не бути, якби люди, яким сверблять руки вбити ближнього — байдуже, чи з якихось там ідейних міркувань, чи задля розваги, — просто пускали собі кулю в голову.

— Гуманна теорія, Величко, й цілком варта тебе.

— Ходімо звідси. Нічого хорошого не буде, якщо ти перегрієшся на сонці. У тебе може статися сонячний удар. Або в мене.

— Знаєш, ти така дивна… До речі, де кіт?

— Усю дорогу спав у сумці, либонь, і досі там.

Ми бредемо між будиночками. Я ні про що не питаю, бо вважаю так: коли ми вже опинились тут, то незабаром вона сама все розповість. Іноді людині кортить, аби її питали: тоді їй легше зберегти таємницю. А коли ви собі мовчите й не лізете з питаннями, тоді людина все розказує сама — бо хоче цього. Парадокс, звичайно, та життя, як правило, штука нелогічна.

— Величко, я тебе благаю, хоч тут припини свої вибрики. — Керстін утомлена й засмучена. — Слухай, укладімо з тобою пакт про ненапад. — на якийсь термін. Я, чорт забирай, погано сьогодні почуваюся, мені не хочеться воювати з тобою.

— Як прийдемо, зміряю тобі тиск. Ти часом не вагітна? Щось ти бліда, ось я тебе огляну. Аналіз крові коли здавала?

— Я не вагітна. Я просто втомилась. А ти наче двожильна. Коли ти виконуєш свої обов"язки, ти навіть людиноподібна. А яка ти насправді?

— Поза службовими обов"язками? Ти ж сама казала, що нестерпна. Усі так вважають, хоча не знаю, чому.

— Знаєш, ті двоє шаленіють від тебе. Може, вони знають тебе якось інакше? І той чоловік, що загинув… Вибач, що нагадую. Він кохав тебе, я бачила.

— Він колись зробив неправильний вибір.

— Он як… І ти помстилася йому?

— Ні. Просто жила далі.

— Еге ж. Цікаво, що вони всі в тобі знаходять? Ти й Ерікові сподобалась, і котові.

— Волтер не поділяє їхньої думки.