А дідько його знає… Оце зараз я навіть і не згадаю. Щось вона мені сказала, щось я їй… Побились, і все. Ми ще жодного разу мирно не розійшлися. Мабуть, не зносимо одна одної на генетичному рівні — як, наприклад, коні не терплять верблюдів, а коти — собак.
— Лягай відпочинь. — Ед посувається. — Давай, аміґо, приєднуйся. Вона жодного разу як слід не поспала.
Луїс мовчки вкладається поряд, я обіймаю його за шию і провалююсь у сон.
…Мені сниться гаряча пустеля — кам"яниста і жовто-коричнева. Я йду вузенькою смужкою, обабіч якої перекочуються, тремтять сипучі піски, закручуючись у вири, як вода, коли збігає у ванну. Я так боюсь оступитися, що аж зашпори заходять, а серце шалено калатає. А пустеля простяглася до самого обрію, нема їй кінця. І я розумію, що рано чи пізно, а я таки перечеплюся й упаду — і мене вхоплять піски.
А потім пустеля зникла. Я відчуваю, як чиїсь руки пестять мене, і прокидаюсь. Луїс цілує мене, цілує спрагло й вимогливо, і я відповідаю на його поцілунки — бо я так хочу. Начхати на суспільну мораль. Іноді настає момент, коли ти починаєш давитися своєю свободою, коли її стає трохи забагато. І нехай Едові цілунки так само пристрасні, чом би й ні? Ми так давно разом, ми — одне ціле… Десь у глибині душі я знала, що так буде. І я цього хотіла.
Луїс мав рацію, добре виходить тільки тоді, коли бажання взаємні. І мої коханці такі палкі, обидва. Я все була дивувалась, як це можна кохатись одразу з двома. Тепер я знаю, як. І мені подобається. Ця ніч, так само як і ніч у Віль-Таені, завжди буде в нас, хай там що далі станеться. То буде далі, а зараз моє тіло наче набирає нової снаги, насолода наповнює його і додає сил. А вони обидва невтомні, і такі владні…
— Торі…
Не знаю, котрий із них говорить, бо світ кружляє навколо мене, такий яскравий…
— Я кохаю тебе.
Я давно не вірила цим словам, але тепер вірю. Вони гамують мій біль — адже Ерік ніколи не буде моїм. Він мав рацію. Інколи, аби бути щасливим, треба просто вийти назустріч щастю. Я засинаю в Едових обіймах.
— Величко, це справжня розпуста.
Усе повторюється. Вона знову сидить на краєчку мого ліжка в шовковій сорочці, незачесана й сердита. Вона, як і я, полюбляє шовкові сорочки.
— Мене страшенно непокоїть твоє підбите око. Хочеш, я підіб"ю тобі й друге, щоб ти не підглядала у шпарини, Бартон?
— Робити мені нема чого, тільки підглядати в шпарини! Усе й так ясно. Твої хлопчики сидять в альтанці, і схоже, що вони в нірвані, бо ніяк не реагують на зовнішні подразники. Ліжко схоже на гніздо, а ти зовсім гола. Величко, а чи не забагато двох?
— А ти що, хочеш, аби я поділилася? Добре, котрого ти вибрала?
Вона міряє мене зневажливим поглядом. Я розумію: маючи вдома Еріка, можна спокійно дивитись на решту чоловіків, як на другий ґатунок. Однак ні Ед, ні Луїс не підходять під це визначення. І вона не має жодного права говорити мені всі ці речі.
— Перестань лютитися, я пожартувала. Якщо невдало, вибач. Сподіваюсь, у тебе була гарна ніч.
— Не лізь у це.
— Ти нестерпна.
— А ти просто янгол, дивись, уже он крильця ростуть.
ebooksa