Дух джунглів

— Дурниці! Він, напевне, мексиканець абощо. Який він білий?

— Гаразд, — Брекстон починає міркувати, поглядаючи то на Марію, то на Меріон. — Тоді той, інший чоловік, якого називали полковником — він англієць, судячи з вимови… Був англійцем. Та й до нас вона не виявляє пошани, тоді як міс Величко збуджує в ній просто страх Божий. Ні, тут щось інше. Ви бачите цей малюнок на грудях містера Краузе? Такий самий я помітив на лівому плечі міс Величко. І в нашого незнайомця, що лежить отут, теж, я певен, є десь такий самий. Так, Керрі?

— Так, теж на грудях, я бачила.

— Отож. Але я з упевненістю можу сказати, що, коли ми сідали в літак, принаймні у міс Величко цього малюнка не було, я б помітив, неодмінно. Щось сталося з ними у джунглях. Щось, що примушує цю дикунку ставитись до них із захватом і обожнюванням. І я хотів би знати, що саме. Ми маємо запитати міс Величко…

— Так вона нам і сказала! — Джейк реготнув. — Ця дівка радше перегризе вам горло, ніж щось скаже. Чимось ми її страшенно дратуємо.

— Недивно. Хіба ми самі себе ніколи не дратуємо? Наш суспільний статус наклав на нас свій відбиток. Ми мусимо діяти певним чином, спілкуватися з людьми, теж певним чином поділяючи їх на каста, але все це там, у нашому світі. А тут ці речі не проходять. Тут інший світ, а ми поводимось так, наче й тут маємо той самий статус. Насправді ми його втратили в ту секунду, коли відмовив мотор нашого літака. Міс Величко це зрозуміла, а ми — ні. От і все.

— Це надто складно.

— Хочете простіше, Джейку? Будь ласка. Для цієї жінки ми — тягар. Коли впав літак і стало зрозуміло, що ми живі, вона спочатку перевірила, чи всі цілі, надала допомогу, оглянула запаси їжі і питної води і, я певен, у кабіні пілотів заволоділа якоюсь зброєю. Ми в цей час сперечалися про речі несуттєві. Коли виникла потреба перенести трупи, ми виявились нездатними переступити через свій статус — за нас усе життя роботу виконували інші люди. І тоді вона вирішила, що без нас вибереться швидше. Вона взяла лише ту частину провіанту, що належала їй, — і пішла в джунглі. Ми для неї були неприйнятні в ролі супутників. І ми самі винні.

— Вона не повинна була нас кидати!

— Чому? Джейку, ми всі — дорослі люди і повинні самі про себе дбати. Вона ж не винна, що жоден з нас на це не здатен? Наприклад, ваша матінка…

— Досить. Я зрозумів. Що ж, якщо дивитись на проблему з цього боку, то вона мала рацію.

— Абсолютно! Ми можемо подбати про себе там, у нашому світі: там у нас є гроші, влада, але той світ штучний. І наше існування в ньому, з усіма його умовностями і правилами, зрештою, теж штучне. А тут, у реальному світі, ми, наче немовлята, нічого не тямимо, не здатні владнати навіть найпростішої речі.

— Ви її так захищаєте, наче не обурювались так само, як і ми! — Меріон каркає, наче ворона. — Коли я повернуся додому, я її просто знищу!

— Бачте, Меріон, ваше повернення цілком залежить від міс Величко. Вона може вивести нас звідси, а може плюнути й піти, особливо після того, як ви намагались видати її бандитам.

— Я…

— Ви поводились просто огидно. А я… Просто в мене гнучкіше мислення. Я всього в житті досяг сам, мені ніхто не лишав у спадок грошей і маєтку. Тому я вмію мислити, а ви — ні. У вас ніколи для цього не було потреби.

Досить їм патякати. Теж мені психологічні екзерсиси! А Брекстон — розумний сучий син, і мені шкода буде, якщо виявиться, що це саме він усе влаштував. А таки схоже на те, бо решта тут не виявили нахилів до мислення, хоча, можливо, хтось придурюється.

— Еде, тепер ти. Давай, перенесімо Луїса.

Янкі зачекають. Усе одно в нас є принаймні година фори: зараз глупа ніч, гадаю, трупів у підвалі ніхто не знайде до ранку, а може, й до обіду, я зачинила їх там, а ключі — ось вони, у мене.

— Тільки нічого не кажи, — просить Ед.