Код Катаріни

— Я з поліції, — повідомив Вістінґ.

— Я знаю, хто ви, — відповіла жінка.

— Можна увійти?

— А в чому річ?

— Маю для вас деякі папери. Повістку в тюрму.

Інґер Лісе Несс демонстративно зітхнула й впустила його до помешкання. Вони сіли на кухні. Вістінґ пояснив, коли й де вона повинна з’явитися, дав їй підписати корінець повістки.

— То мені не можна взяти з собою плетіння? — розчаровано запитала вона, вивчаючи інформаційну брошуру.

— Ні, якщо цього немає в переліку, — відповів Вістінґ.

— Три куртки, — читала вголос жінка. — Навіщо мені три куртки? У стінах тюрми?

Вістінґ стенув плечима, кладучи підписаний корінець в теку.

— Ще й килимок для молінь, — читала далі Інґер Лісе. — Килимок можна, а плетіння — ні!

Вістінґ підвівся, він ніяк не міг придумати, як підвести розмову до того, заради чого він, власне, прийшов.

— Ви бачитеся іноді з Мартіном Гауґеном?

Запитання, здавалося, приголомшило Інґер Лісе Несс, хоча вона й мала пряму дотичність до цього чоловіка.

— Чому б це я мала з ним бачитися? — буркнула вона, відкладаючи брошуру. — Ті справи вже в минулому. То було дуже давно.

— А Катаріни так ніколи й не знайшли, — вів своєї Вістінґ.

— А мені байдуже, — Інґер Лісе провела рукою по зморщеній шиї.

Вістінґ намагався відчитати хоч якусь реакцію на її обличчі, однак не помітив нічого, окрім здивування, чому це раптом вони заговорили про події давніх днів.

— Ми маємо намір поновити справу, — сказав він. — Повторно вивчити матеріали, знову допитати всіх фігурантів.

Інґер Лісе Несс мовчала.