Код Катаріни

— Я впевнений, що хтось таки щось знає, — наполягав Вістінґ.

Він знову пильно приглядався до її міміки, але даремно.

— До мене навіть не приходьте, — застерегла жінка.

— Ви колись казали, що ми навіть уявлення не маємо, який він насправді.

— Хто?

— Мартін Гауґен… На одному з допитів ви сказали, що ми не маємо жодного уявлення про справжнього Мартіна.

Інґер Лісе Несс рвучко підвелася й рушила до дверей, мовби хотіла швидше випровадити небажаного гостя.

— Може, й казала.

Вістінґ пішов услід за нею в коридор.

— А який він? Насправді? — допитувався Вістінґ.

— Не знаю. Просто так кажуть… То було давно, і я його вже не знаю. Мене це анітрохи не цікавить.

Вістінґ вдався до останньої спроби.

— Але ж тоді ви його знали?

— Я з ним покінчила, — відрубала Інґер Лісе Несс. — Це тривало довго й коштувало мені надто багато нервів, але тепер з Мартіном Гауґеном покінчено.

Вістінґ зайшов у глухий кут. Він так і не збагнув, чого сподівався від цього візиту. Подякував і пішов.

51

Наплічник був у нього років з тридцять. Із зеленого цупкого нейлону. Вістінґ пригадував, що тоді, коли він його купив, наплічник коштував немало. Тумас і Ліне були ще маленькими, і вони часто ходили в походи до лісу, у гори чи просто стежкою вздовж берегової лінії, понад морем. Наплічник висів у коморі. Востаннє він користувався ним, коли їздив з Мартіном до його літнього будиночка п’ять чи шість років тому.

Будиночок Мартіна був примітивною хатиною без водопроводу й електрики. Воду носили зі струмка, а їжу гріли на конфорці чавунної грубки. Тамтешній побут потребував багато фізичних зусиль, та водночас це була приємна розривка. Час зникав, голова звільнялася від щоденних гризот. Теперішня поїздка буде зовсім інакшою. Вона потребуватиме від нього зовсім інших зусиль.

Він, по суті, дві доби не скидатиме одягу, та, про всяке, спакував дві пари грубих шкарпеток, дві пари трусів, товстий светр, спортивні штани й дві запасні футболки. Єдиним способом помитися було поливання себе над мийницею, підігрітою в баняку водою.

Вістінґ одягнув похідні штани, спідню футболку на довгий рукав і картату вовняну сорочку з двома нагрудними кишеньками, почепив на ремінь ножа. Перш ніж одягти сорочку, він розклав на кухонному столі причандалля — диктофон та клейку стрічку — і взявся причіпляти пристрій до внутрішнього боку кишені. Трохи подумавши, вирішив прикріпити стрічку на кишені кожної куртки.