Код Катаріни

Тумас зійшов на кухню зі своєї кімнати на другому поверсі.

— Куди зібрався? — запитав він.

— За мною мають заїхати о четвертій, — відповів Вістінґ. — А що в тебе?

— Від’їжджаю в суботу пополудні. Ліне ще має взяти завтра інтерв’ю з чоловіком, який колись був хлопцем Надії Кроґ, а я пильнуватиму Амалію.

— Добре було з тобою — і мені, і Ліні.

Тумас ніяк не прокоментував батькових слів.

— Ліне сьогодні не в гуморі, — сказав натомість. — їй знову виписали штраф за неправильне паркування.

— Попередній лежить он там, — Вістінґ кивнув головою на кухонну поличку, де зазвичай складав свої рахунки.

— Вона вже його, мабуть, заплатила, — Тумас взяв з полички заламінований жовтий папірець. — Віддам їй.

І Тумас зник за дверима. Вістінґ пішов у ванну, узяв несесер, та, перш ніж класти його в наплічника, вийняв дорожню бритву й маленьку пляшечку шампуню. Навіщо брати з собою зайве, подумав він. Потім йому спало на думку, що в літньому будиночку згодяться сірники й поклав дві пачечки в бічну кишеньку наплічника. Останньою запхав пляшку коньяку від Адріана Стіллера, ретельно обгорнув її светром і спальним мішком.

Вістінґ стояв і відсутнім поглядом дивився на спакований наплічник. Щось крутилося в голові, щось пов’язане з Катаріною Гауґен, але думка вислизала, і він не міг її вхопити. Як слова в давно забутій пісеньці: ось вони вже майже на кінчику язика, а впіймати годі. Вістінґ перебрав усе за минулий день, намагаючись завести плин думок у потрібне русло, але марно.

Та враз думки почали складатися докупи, і він згадав. Не те, щоб це було несподіване прозріння, скоріш якісь невиразні обриси в імлі, розуміння, що саме крутилося в голові Катаріни напередодні її зникнення.

Він навіть зробив крок до спальні, щоб ще раз глянути в матеріали справи, які лежали в коробках на дні одежної шафи, але згадав, що коробок там вже немає. Тому зателефонував Нільсові Гаммеру.

— Мені потрібна твоя допомога, — сказав він, не вдаючись у пояснення. — Піди в кабінет Стіллера, знайди в «справі Катаріни» документ «04,11», сфотографуй шосту та сьому сторінку й перешли мені.

— Документ «04,11»? — перепитав Гаммер.

Вістінґ знав напам’ять номери ключових документів.

— Це тека з фотографіями, — пояснив він і глянув на годинника — за чверть четверта. — Вони потрібні мені негайно!

Потім він зателефонував до пенітенціарної служби, але ніхто не відповів. Робочий день у них, мабуть, уже закінчився. Тоді зателефонував на довідку, і його з’єднали з жіночою в’язницею у Саннефьорді. Вістінґ відрекомендувався і сказав, що має трохи незвичне запитання, на яке потребує негайної відповіді.

— У вас є інформаційна брошура для тих, хто відбуватиме покарання. Ви маєте її під рукою?

— Під рукою — ні, але я знаю, про що мова.