Код Катаріни

— Ну, не назавжди принаймні, — обережно відповів Вістінґ, не знаючи, куди хилить Мартін. — Можливо, тоді, коли зависає справа, або перед дошкульним, придирливим журналістом хочеться усе кинути — хай хтось інший вигрібає. А так — ні… А тобі?

— Іноді мені хочеться поїхати світ за очі й почати все спочатку, нове життя на новому місці без тягаря давніх проблем.

— І куди б ти поїхав?

— Не знаю. Найліпше було б повернутися назад у часі, почати все заново, уникаючи давніх помилок.

— А яких помилок ти допустився?

Мартін втупився поглядом в одну точку десь у пітьмі, поза світлом ліхтарні.

— Інґер Лісе була моєю помилкою, — промовив він. — Нізащо в світі не варто було з нею одружуватися.

Вістінґ мимоволі розтягнув губи в усмішці.

— Не можу не погодитися.

— Скоріш за все, це була сума численних дрібних помилок, — вів далі Мартін. — Я прожив понад половину свого життя, а нічого не досяг. Я не маю на що озирнутися. Родини немає, яскравих спогадів немає, світу не бачив — одна і та ж робота вже понад тридцять років.

— У мене таке саме, — завважив Вістінґ.

— Але ти маєш цікаву роботу! Що не день, то пригоди.

У маленькій кухоньці раптом стало тихо. Мартін взяв з дров’яної загати поліно й поклав у грубку.

— Одруження з Катаріною теж вважаєш помилкою? — порушив тишу Вістінґ.

Мартін глибоко вдихнув, а потім поволі випустив повітря крізь стиснуті зуби.

— Одруження з нею було єдиним моїм правильним вчинком, ось тільки склалося не так, як гадалося.

Вістінґ не перебивав, відчував, що Мартінові кортить скинути камінь з душі.

— Іноді мені спадало на думку, що це вона шкодувала, що пов’язала зі мною свою долю, — повів він далі. — І просто поїхала світ за очі, просто зникла, усе покинула, як уже одного разу покидала свою батьківщину. Така вже людина. Найважливішим для неї було — відмежуватися від минулого. Вона весь час намагалася втекти від нього. Я так не зумів. Я стою без руху й усе ще чогось чекаю.

На якусь мить у його голосі забриніло каяття і відчай. Вістінґ відчув, що ось зараз можна було б спрямувати Мартінову розповідь у русло, яке наблизило б його до зізнання чи принаймні підвело б до усвідомлення необхідності рішучого кроку, аби мати змогу жити далі. Однак Вістінґ не встиг, бо Мартін підвівся, поставив на конфорку пательню і змінив тему.

— Куди поділося масло? — запитав він, роззираючись на всі боки.