Код Катаріни

— Чи могла вона вчинити щось таке, за що хтось захотів би їй помститися?

Мартін похитав головою.

— Що б такого страшного могла б вона вчинити? Я би знав…

— Може, і так, — кивнув Вістінґ. — Але є одна річ, про яку я постійно думаю і якій досі не знайшов пояснення.

— Яка річ?

— Її валіза.

— Що не так з її валізою?

— Не забувай, це всього лиш припущення… Але я думаю, що вона спакувала валізу для в’язниці.

Жодної реакції Мартіна. Якщо він вперше почув про щось подібне, то мав би почати розпитувати.

— Вона поклала чітко визначену кількість одягу, — розповідав Вістінґ, не дочекавшись відповіді від Мартіна. — Вміст валізи відповідає переліку дозволених у в’язниці речей. Вона бачила такий список, коли заходила до Стайнара Вассвіка. Знала, що дозволено, а що заборонено брати з собою, і скільки одиниць дозволеного можна взяти.

Вони сиділи при світлі гасової ліхтарні, по обидва боки столу, і дивилися одне одному у вічі — майже як у кімнаті для допитів. Якби ролі були вже розподілені між Вістінґом як слідчим і Мартіном як підозрюваним, це був би слушний момент приперти його до стіни, бо Мартін мусить знати, для чого Катаріна пакувала валізу. Але в цій ситуації достатньо було дати Мартінові зрозуміти, що Вістінґ за крок від істини.

— Ще вона відклала ваше спільне фото й вийняла його з рамки — точнісінько за тюремним приписом: «одне фото без скла й рамки».

Мартін нерішуче похитав головою, ніби почувався зобов’язаним протестувати.

— У такому разі це пояснило б і наявність квітів, — згадав ще Вістінґ, маючи на увазі букет з чотирнадцяти троянд на комоді в коридорі. — Вона могла купити їх сама, щоб подарувати тому, у кого хотіла попросити вибачення.

— Ні, — рішуче заперечив Мартін. — Думаєш я не знав би, якби все було так, як ти кажеш?

— Але щось було з нею негаразд, — наполягав на своєму Вістінґ. — Її товаришки з хору казали, що останнім часом Катаріна була сумна й пригнічена.

— Не помітив… — відмахнувся Мартін. — Вони не знали її так добре, як знав я. Ми вже з тобою про це говорили. Не була вона пригніченою. Нічого її не мучило. Під час нашої останньої телефонної розмови вона сміялася, як завжди.

Сиділи б вони в кімнаті для допитів, Вістінґ натиснув би більше. Наполіг би, що не все було так, як завжди. Чомусь же Катаріна спакувала валізу, чомусь же лежав букет троянд у коридорі, чомусь же нашкрябала код на папірці в кухні, чомусь же вона зникла!

Замість дотиснути Мартіна, довести, що той суперечить сам собі, Вістінґ підвівся і пішов на кухню.

— Поставлю каву, — сказав він мимохідь.