Код Катаріни

Вістінґ налив води з відра в кавник, поставив на конфорку грубки. Потім вийшов надвір до вітру.

Світла місяця було достатньо, щоб знайти дорогу до узлісся. Він став спиною до хатини. Надворі похолодніло ще десь на два градуси. Від його сечі здіймалася тепла пара. Він заправив штани й рушив назад. За кілька метрів від хатини зупинився. Світло з вікон мало мідний відтінок. Усередині видно було Мартіна. Той підвівся і рушив до своєї спальні зі свічкою в руках.

Вістінґ став на інше місце, щоб бачити, як він поводитиметься.

Мартін поставив свічку на нічний столик і схилився над наплічником. Він стояв спиною до вікна, і при слабенькому миготінні свічки важко було побачити, за чим він там нишпорив. Начеб вийняв одяг, щоб перевдягнутися. Витягнув із штанів сорочку, але не зняв її. А тоді знову взяв у руки свічку й вийшов з кімнати.

Коли Вістінґ увійшов до хати, кавник уже закипів. Він насипав у нього меленої кави й поніс кавник з двома горнятками до вітальні.

— Я прихопив з собою трохи шоколаду, — Мартін кивнув на пакетик на столі.

— Я теж щось прихопив, — усміхнувся Вістінґ і зник за дверима своєї спальні.

Він розгорнув зі светра пляшку коньяку й повернувся до вітальні.

— Ювілейна партія, — сказав він, ставлячи пляшку на стіл. — Ти вже такий коли-небудь куштував?

Мартін похитав головою.

— Такий мені трохи не по кишені, — усміхнувся він.

— Мені — теж, — Вістінґ розірвав опломбування. — Отримав у подарунок від одного автобусного водія з Рісьора.

Корок вискочив з глухим звуком. Вістінґ підніс горлечко до носа, понюхав. Міцний пряний дух вдарив у ніздрі.

— Його донька стала жертвою Печерної людини, — продовжив свою тему Вістінґ. — Її розшукували шість років, аж ми знайшли її в одній криниці в Танумі, у південно-західній Швеції. Батько дівчини був такий вдячний за те, що скінчилася невідомість і він дізнався правду, що подарував мені цю пляшку.

— А хіба поліції дозволено брати дарунки? — завважив Мартін.

— Не міг йому відмовити, — відповів Вістінґ. — Він втратив свою єдину доньку.

Вістінґ приніс з кухні дві склянки на молоко.

— Підійдуть! — усміхнувся він, наливаючи до половини коньяку.

Мартін підніс склянку до носа.

— Її звали Гільде, — розповідав Вістінґ, затикаючи пляшку корком. — Гільде Янсен. їй було двадцять років.