Код Катаріни

Стіллер перейшов до фото на наступному рапорті. Одяг у валізі охайно складений і укладений так, щоб його багато вмістилося. На жовтій наліпці Вістінґ написав: «Заплановано?»

Стіллер з ним подумки погодився. Скидалося на те, що Катаріна запланувала подорож, бо, якщо це не так, то речі були б накидані абияк. Та й перелік речей був трохи дивний: десять пар шкарпеток, десять пар трусів, п’ять бюстгальтерів, десять футболок, п’ять пар штанів, п’ять светрів, п’ять блузок і спортивний костюм. Якийсь надто суворий підбір, який не давав ніякої підказки щодо мети подорожі. Питання: чому Катаріна не взяла з собою валізи, якщо поїхала добровільно? І водночас нічого не свідчило про те, що до неї застосували примус. Жодних, ані найменших слідів боротьби. Ні перевернутих меблів, ні розкиданих речей, як це часто буває на місцях злочину, де жертва чинить опір. Килимки на підлозі не зіжмакані, взуття в коридорі викладено попарно, одне до одного.

Ну, і код, звичайно! Загадковий папірець, знайдений на кухонному столі. Його копія є і в Кріпосі. Стіллер витратив не одну годину, метикуючи над ним. Своєрідний малюнок з різними цифровими комбінаціями і хрестиком. Одна риска в хрестику трохи довша за другу — схоже на могильний хрест. А ось розташування цифр начеб 134 невипадкове. Хрестик чи хрест — маркувальний знак. З огляду на причетність Мартіна Гауґена до давньої справи з викраденням, Стіллер ніяк не міг позбутися думки, що це якось пов’язано з Надією Кроґ.

Нічого нового й мудрого йому не спало на гадку і тепер. Тож він відклав закодоване послання. Щоб вникнути в суть «справи Катаріни», треба все відпрацьовувати систематично. І почати від самого початку.

24

Мікрохвильовка голосно дзеленькнула. Вістінґ злякався, що той звук міг розбудити Амалію. Він вийняв шматок піци, взяв його з собою до вітальні й, обережно скрадаючись, рушив до канапи. Мала спала на боці, вкрита ковдрочкою, смочок у роті, личко сховала в м’якій ганчір’яній іграшці-притулянці.

Вістінґ приставив два стільці спинками до канапи, щоб Амалія не скотилася, якщо неспокійно спатиме чи раптом прокинеться. Але дитина спала спокійно.

Вістінґ сів з іншого боку столу, повагався, чи не ввімкнути телевізор, але передумав, боячись, що він заважатиме малій. Натомість узяв планшета, який йому подарував Тумас на Різдво. Рідко ним користувався, здебільшого для читання новин.

Вістінґ залогінився на сторінці архіву «ВҐ», задав у пошук ім’я «Надія Кроґ». Першою тоді з’явилася невеличка нотатка з описом початку пошукової операції. Наступного дня — уже велике фото дівчини на першій сторінці. Пошукова операція не дала результату, тож поліція відкрила кримінальне провадження, припускаючи, що скоєно злочин. Зі статті важко було зрозуміти, чи поліції відомо більше, ніж газетярам. Газета цитувала висловлювання слідчого, який керував розслідуванням. Вістінґ його не знав. Ґауте Фалле. Поліція мала намір опитати потенційних свідків у житловому кварталі Стрідсклев, де востаннє бачили Надію Кроґ. Припускали, що вона прямувала додому в Гайстад. І саме цей відтинок шляху був для поліції актуальний в сенсі свідчень місцевих мешканців.

Потім з’явилася новина про підозру у скоєнні злочину й затримання Надіїного хлопця. Підозра базувалася на тому, що хлопець заперечував, начеб пішов услід за Надією, коли дівчина після сварки покинула вечірку, а решта присутніх на забаві дали свідчення, що він вийшов за дівчиною і більше на свято не повернувся. На допиті у в’язниці хлопець зізнався: вийшов з будинку за нею, хотів її наздогнати й вибачитися, але Надії ніде не було видно. Вона зникла, хоча він вискочив услід буквально за хвилину.

Вістінґ відірвався від планшета, глянув на внучку. Дівчинка ще міцно спала. І він знову повернувся до газетних публікацій. Сторінки дуже густо рясніли новиною про листи викрадачів. Медіа довідалися про них лише після того, як стало відомо, що викрадачі не забрали викупу. Широкий загал, очевидно, нічого не знав би про вимогу викупу, якби не потреба відпустити Надіїного хлопця, бо поява листів знімала з нього підозру.

Наступними днями з’явилися ще деякі публікації, але нічого нового в них не було. А потім і зовсім усе затихло. Історія з викраденням зникла з новин, однак виринула за три роки, коли мати Надії дала інтерв’ю. Вона розповіла про те, як страшно було жити весь цей час у невідомості, і як думки про Надію не йшли їй з голови. Все життя стало чеканням, і навіть горе мусить зачекати, доки з’явиться хоч якась ясність.

Вістінґ подумав, що добре було б Тумасові почитати це інтерв’ю, тоді б він зрозумів, чому його батько одержимий бажанням розкривати такі давні й начеб забуті справи. Мати Надії не мала навіть сили дивитися на доньчині фото. Надто боляче було…

Мартін Гауґен розповідав, що йому теж так само бувало на душі. Він сховав усі фотографії Катаріни. Такий душевний стан здебільшого спричинений горем і смутком, але й, цілком можливо, почуттям провини. Можливо, він боїться її погляду зі світлини.

Вістінґ читав далі. Ганна Кроґ намагалася описати свою печаль, але весь час поверталася до зловісної невідомості. «Сподіваєшся до останнього, що поліція щось знайде, відшукає слід, — розповідала вона газеті. — І ми матимемо пояснення, що трапилося. Я досі чекаю і сподіваюся, але це певно вже такий мій хрест — нести в собі невідомість».

Вістінґ перечитав цю репліку двічі, вона збурила в ньому якесь невизначене, неприємне відчуття. Не далі, як вчора, про це саме — про долю і свій хрест — говорив Мартін Гауґен. Ймовірно, він просто висловився так само, як мати Надії, але щось було іще в оцьому з «моєю долею». Уся фраза була наче скопійована. Вістінґ нічого не занотовував і не записував на магнітофон, але Мартін так часто повторював ці слова, що Вістінґ відразу впізнав формулювання про те, як він «сподівається, що поліція щось знайде, відшукає слід…»

Вістінґові миттю блиснула думка, що Мартін Гауґен, мабуть, читав інтерв’ю і після зникнення Катаріни просто зімітував реакцію Ганни Кроґ. На здогад він зреагував фізично. Кров запульсувала в шиї, по спині мов кригою сипонуло до самої потилиці, але Вістінґ не мав часу на дошукування глибших причин такої реакції. На канапі завовтузилася Амалія і відразу почала пхикати.

Вістінґ узяв її на руки, дав брязкальце, а тоді посадив собі на коліна й далі заходився читати про нестерпне горе Ганни Кроґ.

«Якби Надія зникла безвісти на затонулому кораблі, я принаймні мала б ясність».

Мартін теж говорив про ясність. Це ж плагіат! Украдені почуття!