Потайна кімната

Ліне усміхнулася, потягнулась за диктофоном і вимкнула його. Вона сподівалася знайти Симона Мейєра, однак уголос нічого не сказала.

28

— Перше повідомлення прийшло на телефон служби екстрених ситуацій о 14.40, — сказав Аудюн Тюле, навіть не заглядаючи до своїх нотаток. — Грабіжники прорвалися на злітно-посадкову смугу перед терміналом, як тільки гроші вивантажили з літака й почали переносити у фургон інкасаторів. Перший патруль прибув в аеропорт о 14.46, але вони ніяк не могли локалізувати місце злочину. Тому їх випередила поліція аеропорту, та однаково спізнилася — за злочинцями вже й слід вистиг.

Амалія жувала канапку й не зводила своїх великих очей з Тюле.

— То були два досвідчені грабіжники, — вів далі Тюле. — У чорних комбінезонах і балаклавах, озброєні автоматами. Приїхали на чорному «гранд вояджері», на смугу потрапили, зрізавши замок на одних із воріт, що вели до стоянки літаків з північного боку аеродрому.

Вістінґ кивнув. Те, що розповідав Тюле, було відомо з преси.

— Поліція відразу розставила пости на всіх довколишніх дорогах. О 15.07 прийшло повідомлення про автомобіль, який горить на узбіччі Е16 на схід від Кльофти. «Гранд вояджер». Це давало підстави припускати, що грабіжники подалися далі в східному напрямку, до Швеції. Туди послали патрулі, заблокували кордонні переходи. Як виявилося, то був відвідний маневр — лише через тиждень знайшли справжнє грабіжницьке авто. Воно згоріло в занедбаній зварювальній майстерні в Санні, маленькому селищі за десять хвилин їзди на південь від аеропорту. Майстерня давно стояла порожня, але в руїнах ми знайшли вигорілий «гранд вояджер» і кросовий мотоцикл. Авто викрали в Гаукету півроку тому. Реєстраційні номери зняли з відповідного авта в Б’єрке. Автомобіль, використаний для відволікання уваги, вкрали на автостоянці позаду старого вокзалу Естбанегаллен в Осло.

Вперше за всю розмову Тюле розгорнув блокнот.

— Ми зосередилися на пошуках інсайдера, когось із працівників Ґардермуена, хто міг би інформувати грабіжників про нюанси роботи аеропорту й прильоти літаків: або зі служби безпеки, або з адміністрації.

— Знайшли?

— Ні… Надто великий штат. Пригледіли кількох, але конкретних підозрюваних так і не знайшли.

— Якою інформацією володіли?

— Пограбування ретельно спланували, до нього довго готувалися і здійснили з військовою точністю. У норвезькому кримінальному світі лише одиниці здатні на такий досконалий злочин. Ми активували своїх інформаторів і вийшли на такого собі Александера Квамме.

Вістінґ знав це ім’я. Квамме був одним з верховод організованого кримінального середовища Естланна, мав контакти з югославською мафією, що добре прижилася у Швеції. Квамме пред’являли звинувачення в убивстві у справі, яка дуже нагадувала замовну ліквідацію, але так і не засудили.

— Ми провели кілька фіктивних операцій, — розповідав Тюле. — Висунули йому підозру про поширення наркотиків, щоб вивідати, чим він дихає, та лишень докопалися до його алібі. На момент пограбування він сидів у тату-салоні, де йому набивали на передпліччі орла.

— Бездоганне алібі?

— Хіба якщо вірити майстрові салону чи наступному клієнтові. Ми також знайшли квитанцію з датою і часом маніпуляції, але більше нічого. Злочинці можуть проколотися, якщо пускають гроші в обіг. Але такого не сталося. За нашими припущеннями, гроші або відразу вивезли з країни, або заморозили.

— Заморозили?

— Заховали в надійному місці, чекаючи, доки поліція згорне розслідування, — пояснив Тюле.

— А що тепер скажеш, знаючи, що гроші, ймовірно, знайшли в Бернгарда Клаусена? — запитав Вістінґ.