Потайна кімната

— Поки не знайшли, але треба, щоб ви посмикали за деякі мотузочки.

— Гаразд.

— Поговоріть із поліцмейстером Румеріке. Треба звільнити Аудюна Тюле від інших обов’язків і передати в моє розпорядження.

29

Гілля шкрябало дах і бік автомобіля, коли Ліне звернула на зарослу хащами гравійну доріжку. Вона ледве її знайшла, але це точно була та сама доріжка, якою 2003 року їхав на велосипеді з вудочками Симон Мейєр.

Ліне котилася поволі. Через сто метрів вигулькнула з-за дерев стара насосна станція. Фундамент потріскався, стіни поросли мохом. Висока кропива сягала вікон, дрібні шибки висипалися. Ринва, до якої Симон Мейєр прив’язував свій велосипед, давно зникла.

Ліне об’їхала навколо будівлю станції і зупинилася, розвернувшись до дороги, у напрямку, звідки прибула. Вийшла, прихопивши з собою камеру. Трохи постояла, щоб зорієнтуватися на місцевості. Ліс розрісся, а майданчик перед станцією змалів. Звідти не видно було озера.

Ліне знайшла стежку, яка вела до місця риболовлі. Вона здавалася добре протоптаною з гладким сосновим коріняччям, яке випиналося з твердої землі. Або тут ходили тварини, або люди й далі приходили рибалити. Або ж і те, і те.

Стежка швидко вивела її на відкриту місцину, до мису. Легкий вітерець брижив поверхню води.

Край скелястого мису був нерівний. Хвилі накочувалися на нього, і камінь ставав мокрим та слизьким. Спіткнутися, впасти, вдаритися головою і, знепритомнівши, скотитись у воду було цілком реально. Вітер з суходолу, як оце зараз, міг відігнати тіло на глибину, де воно й затонуло.

Кам’яний мис був тоді заляпаний риб’ячою кров’ю, але ніщо не підтверджувало теорії про те, що Симон Мейєр упав і знепритомнів. Ніде ні залишених після удару волосин з голови, ані людської крові. Та й важко було б знайти щось через два дні.

Ліворуч від Ліне на плесі залопотіла крилами качка, здійнялася в повітря і низько полетіла над водою. Їй здалося, що за спиною почувся звук автомобільного двигуна.

Ліне відійшла трохи назад, на стежку, підняла камеру. Сонячні промені сіялися навскоси крізь крони дерев. Вона навела об’єктив на мис, де колись стояв Симон Мейєр, сфокусувалася на переплутаному корінні на стежці, відкоригувала різкість і зробила кілька пробних знімків. Чудовий мотив з натяком на драматизм ситуації!

Ліне наклацала ще багато фото, перш ніж повернутися до насосної станції.

Хряснули дверцята авта. Якийсь чоловік з вудочкою з’явився з-за іншого кута будівлі. Вони кивнули й усміхнулися одне одному. Чоловік мав східноєвропейську зовнішність.

— Рибалити? — запитала вона.

Чоловік відповів ламаною норвезькою, що хоче наловити рибки на вечерю, а тоді зник у хащах.

Ліне обійшла станцію, де чоловік запаркував у затінку своє авто. Мала намір сфотографувати місце, де колись стояв Симонів велосипед, під тим самим кутом, що й поліція — як у фотоматеріалах справи. То було б ефектне фото. Але їй заважав автомобіль чужого чоловіка. Однак непоганим мотивом для ілюстрації її історії могли б бути двері й фасад насосної станції. Занедбані руїни мовби натякали, що тут могло статися щось жахливе. Вона ще трохи попрацювала зі світлом, результат її задовольнив. Потім Ліне підійшла до дверей. Уздовж дверного полотна збігали донизу іржаві пасмуги.

Двері зачинені, однак видно було, що хтось давно намагався їх виламати. Дверна рама зміцнена металевою оббивкою. Вікно надто високо, щоб заглянути досередини. Прихилений вертикально до стіни дерев’яний піддон правив за драбину. Ліне, балансуючи, вилізла нагору, зазирнула крізь розбиту шибку. Підлога на метр нижче рівня землі. Посеред приміщення стояв велетенський агрегат, на всі боки від нього розходилися труби. Під стіною — кілька шаф, стара інструментальна панель і двері до іншої кімнати.

Вона ще трохи так постояла, а потім зіскочила додолу, вийняла телефон і набрала номер Ульфа Ланде.