— Вибачте, що турбую! Я тут зазираю крізь вікна в стару насосну станцію. Хотіла лише запитати, чи ви її оглядали, коли шукали Симона Мейєра?
— Звичайно! — відповів старший інспектор. — Пошукова команда виламала там двері.
Ліне глянула на двері.
— А в люк у підлозі зазирали?
— Сам у нього й зазирав, — відповів Ланде.
Ліне подякувала, ще раз попросила вибачення за свій дзвінок. Їй було трохи ніяково. Звісно ж, поліція перевірила всі варіанти.
Час наближався до першої. Хотіла було подзвонити батькові й нагадати, що треба погодувати Амалію, але передумала. Натомість сіла за кермо, набрала в GPS-навігаторі адресу Х’єля Мейєра.
Авто підстрибувало на вузькій дорозі. Ліне доїхала за вказівками навігатора до Ланґгюса, а далі він привів її до крайнього будиночка в ряду сірих котеджів.
Брат Симона Мейєра зустрів Ліне й провів на кухню. На столі лежала тека-скорозшивач з газетними вирізками — усі про зникнення Симона.
— Дякую, що погодились зі мною зустрітися, хоч ми й не домовлялися заздалегідь, — промовила Ліне.
— Та нема за що, — кивнув Х’єль.
Вона його не таким собі уявляла. На противагу високому й худорлявому Симонові, Х’єль Мейєр був невисокого зросту й опецькуватий.
— Я розмовляла вчора з Адріаном Стіллером, — почала Ліне.
— І що він сказав? Мав якісь новини?
— Гадаю, про це рано говорити, — відповіла Ліне. — А ще я сьогодні бачилася з Ульфом Ланде. Він розповів, що кілька років тому справою цікавилася інша журналістка.
— О, так, дуже наполеглива й енергійна жінка, — кивнув Х’єль Мейєр. — Вона вела своє розслідування, навіть знайшла недогляди поліції, але стаття так і не вийшла друком.
— Чому?
— Її видання збанкрутувало. Думаю, їй навіть грошей не заплатили, хоч вона годинами сиділа над матеріалами справи. Геть усе перелопатила, провела нові дослідження. По суті, виконала роботу за поліцію.
— Пам’ятаєте її ім’я?
— Генрієтте чи якось так, — відповів Х’єль Мейєр, гортаючи теку. — Зараз знайду.
ebooksa