Якщо перефразувати Чорну Королеву з «Аліси у країні Див», організм дорослої людини має докладати дедалі більших зусиль, для того щоб залишитися в тому самому стані. Коли період росту в молодості завершується і нашу будівлю збудовано, гормон росту здебільшого працює над перебудовою та переплануванням — зміцнює фундамент, що просідає, та штукатурить тріщини, які з’являються то тут, то там.
Здебільшого ремонтні роботи відбуваються в кістках. Ви, напевно, думаєте, що наші кістки — це досить нудна та флегматична субстанція і просто собі пасивно існують. Насправді кістки — це динамічні аванпости активності. Вони наповнені кровоносними судинами, маленькими каналами з рідиною, різноманітними клітинами, які активно ростуть і діляться. Нова кістка постійно формується, приблизно так само, як і підліток. Стара кістка руйнується, розщеплюється хижими ферментами (процес називається резорбцією). Новий кальцій надходить з системи кровообігу, старий кальцій вимивається. Гормон росту, соматомедини, паратиреоїдний гормон та вітамін D стоять поряд у захисних касках і наглядають за процесом.
Навіщо потрібна вся ця метушня? Почасти тому, що кістки виступають у ролі Федерального резерву для запасів кальцію в організмі, постійно видаючи кальцієві кредити різним органам та стягуючи з них відповідні платежі. Інша причина полягає в самих кістках та їхній потребі в поступовій перебудові та зміні форми. Як же іще ноги ковбоїв могли набути такої зручної форми для їзди верхи на коні? Але цей процес має бути добре збалансованим. Якщо кістки заберуть в організму надто багато кальцію, багато інших процесів просто зупиняться. Якщо ж кістки віддадуть забагато свого кальцію кровообігу, то вони стануть крихкими і схильними до травмування, тоді як надлишок кальцію у крові може спричинити формування каміння в нирках.
Як можна здогадатися, гормони стресу привносять безлад у транспортування кальцію, схиляючи кістки в бік розщеплення, а не росту. Головними винуватцями є глюкокортикоїди. Вони пригнічують ріст нової кістки, порушуючи поділ клітин на кінцях кісток, за рахунок яких і видовжуються кістки. Більше того, вони знижують приплив кальцію до кістки. Глюкокортикоїди блокують всмоктування спожитого кальцію з кишечника (зазвичай всмоктування стимулюється вітаміном D), прискорюють виведення кальцію за допомогою нирок і прискорюють резорбцію кістки.
Якщо ваш організм виробляє надмірний обсяг глюкокортикоїдів, це підвищує ризик появи проблем з кістками. Такий процес спостерігається в людей з синдромом Кушинга (за якого глюкокортикоїди виробляються у величезних кількостях через наявність пухлини) та у людей, яким вводили великі дози глюкокортикоїдів для контролю перебігу певної хвороби. У цих випадках кісткова маса суттєво зменшується і пацієнти отримують підвищений ризик появи остеопорозу (коли кістка м’якшає та слабшає)[40]. Будь-який чинник, що значно підвищує концентрацію глюкокортикоїдів у крові, передусім становить проблему для людей старшого віку, адже в них уже відбувається резорбція кісток (на відміну від підлітків, у яких кістки, як правило, ростуть, та людей середнього віку, у яких ці два процеси збалансовані). Особливо актуальна ця проблема для жінок старшого віку. Популярності набувають харчові домішки з кальцієм для профілактики остеопорозу в жінок у постменопаузі. Естроген ефективно попереджає резорбцію кісток, а з падінням рівня естрогену в організмі після настання менопаузи стан кісток починає погіршуватися[41]. За таких обставин, підвищений рівень глюкокортикоїдів тільки загострить ситуацію.
Ці дані дозволяють припустити, що хронічний стрес може підвищити ризик появи остеопорозу та спричинити атрофію скелетних м’язів. Більшість лікарів-практиків, можливо, скажуть, що вплив глюкокортикоїдів на кістки є радше «фармакологічним», ніж «фізіологічним». Це означає, що нормальний (фізіологічний) рівень глюкокортикоїдів у крові, навіть підвищуючись у відповідь на стрес, не може зашкодити кісткам. Натомість фармакологічний рівень цього гормону (набагато вищий за той, що може забезпечити організм), спричинений пухлиною або вживанням глюкокортикоїдів, справляє саме такий вплив. Однак дослідження групи Джея Каплана показало, що хронічний стрес, викликаний соціальними чинниками, призводить до втрати кісткової маси у самок мавп.
ДЕКІЛЬКА СЛІВ ПРО ЛЮБОВ
Аналізуючи дослідження про те, як стрес та недостатнє піклування можуть порушити ріст та підвищити ризик появи різноманітних хвороб, постає питання: людську дитину або дитинча тварини можуть добре годувати, тримати у приміщенні з нормальною температурою, ревно доглядати та забезпечувати нагляд найкращих медичних спеціалістів, а все ж вона може погано розвиватися. Чогось явно бракує. Гадаю, ми можемо навіть ризикнути знехтувати науковою достовірністю та неупередженістю і згадати слово «любов», адже цей найефемерніший феномен уже давно проглядається між рядками цього розділу. Щось схоже на любов необхідне для належного біологічного розвитку і нестача цього чинника є найбільш болючим та руйнівним стресогенним чинником, якого може зазнавати людина. Науковці, лікарі та інший медичний персонал часто не бажають визнавати його важливості в буденних біологічних процесах, завдяки яким ростуть і розвиваються наші органи та тканини. Наприклад, на початку ХХ століття провідний експерт з виховання дітей, доктор Лютер Голт з Колумбійського університету, застерігав батьків від негативних наслідків «порочної практики» використання колиски, колихання дітей на руках, коли вони плачуть, та взагалі надмірного тримання їх на руках. Усі експерти вважали, що така прив’язаність не тільки не потрібна для розвитку, а ще й заважає дитині вирости самостійним, незалежним громадянином. Але ці діти згодом змогли показати, що вчені мужі помилялися. Відповідні дослідження, що розпочалися у 1950-х роках, є, на мою думку, найбільш тривожними та гнітючими сторінками науки.
Дослідження проводилися психологом Гаррі Гарлоу з Університету Вісконсину, знаменитим ученим із неоднозначною репутацією. У тогочасній психології панував або фройдистський, або досить-таки радикальний напрямок під назвою «біхевіоризм», який стверджував, що поведінка тварини або людини зводиться до вкрай простих правил: організм робить якусь дію частіше за інші, бо отримував за неї винагороду в минулому; організм робить якусь дію рідко, бо не отримав за неї винагороду або навіть був покараний у минулому. Згідно з цим біхевіоризмом, стимулами виступали декілька основних чинників — голод, біль, секс. Отже, увага приділялася типам поведінки, організми розглядалися як машини, що реагують на певний стимул, і була розроблена прогностична математика, побудована навколо ідеї заохочень та покарань.
Гарлоу допоміг дати відповідь на начебто очевидне запитання в неочевидний спосіб. Чому діти прив’язані до своїх матерів? Тому що мати дає їжу. Для біхевіористів це було очевидно, адже прив’язаність, на їхню думку, базувалася виключно на позитивному досвіді отримання їжі. Для фройдистів це також було очевидним — вони вважали, що его дитини ще недостатньо розвинуте для того, щоб сформувати відносини з будь-яким іншим об’єктом, окрім материнських грудей. Для лікарів, які прислухалися до думки Голта і йому подібних, це також було очевидним та зручним — можна і не пускати матерів відвідувати своїх малих дітей у лікарні, адже будь-хто з пляшечкою в руках задовільнить їхню потребу в матері. Не варто хвилюватися і про недоношених немовлят, яких тримали окремо в інкубаторах — регулярне годування замінить людський контакт. Не потрібно торкатися, тримати на руках і виділяти як особистостей дітей в сиротинцях. Яке відношення має любов до здорового розвитку організму?
Гарлоу запідозрив, що щось тут не те. Він виростив декілька макак-резус без матері. Малятам дали вибір між двома видами штучних матерів. Один вид мав дерев’яну голову та сітчасту трубу у формі тулуба. Посередині тулуба прикріплялася пляшечка з молоком — цей вид матері годував. Інший вид мав таку саму голову та конструкцію тулуба, пляшечки з молоком не було, але тулуб був обтягнутий махровою тканиною. Звичайно, біхевіористи та фройдисти тієї ж миті припали б до матері з пляшечкою. Але не мавпенята — вони обрали маму з махрової тканини. Результати цього дослідження показують, що діти люблять своїх матерів не за збалансоване харчування. Вони люблять їх, тому що мами, зазвичай, також люблять їх або ж принаймні вони приємні на дотик і до них можна пригорнутися. «Людина не живе самим лише молоком. Любов — це емоція, яку треба давати з пляшечки або ложечки»,— пише Гарлоу.
Гарлоу та його робота і досі викликають суперечки[42]. Це зумовлено характером його досліджень (наприклад, він ростив мавп у повній соціальній ізоляції, так що вони ніколи у своєму житті не бачили жодної живої тварини). Це були жорстокі дослідження і їх часто наводять як приклад опоненти експериментів над тваринами. Більше того, Гарлоу у своїх наукових статтях проявляв жахливу байдужість до страждань цих тварин — я пам’ятаю, як у студентські роки в мене на очах виступали сльози розпачу від його бездушних висновків.
Водночас ці дослідження надзвичайно корисні (хоча особисто я вважаю, що їх можна було проводити в меншій кількості). Вони показали, чому ми, примати, можемо любити тих, хто над нами знущається, і чому жорстокість іноді може посилити любов. Вони показали, чому діти, які пережили в дитинстві жорстоке поводження, потім і самі стають жорстокими. Інші аспекти досліджень Гарлоу показали, що часте відлучення дітей від їхніх матерів може розвинути в таких дітей схильність до депресії в дорослому віці.
Іронія полягає в тому, що без новаторських робіт Гарлоу ми б не усвідомили, наскільки неетичні такі експерименти. Але хіба зроблені висновки не були й так очевидними? Якщо нас ранять, хіба ми не стікаємо кров’ю? Якщо відокремити дітей від суспільства, хіба вони не будуть страждати? Але це знали лише ті, хто бачив ці страждання на власні очі. Основним завданням досліджень Гарлоу було не показати нам те, що ми зараз можемо помилково вважати очевидними на той час речами, тобто те, що ізоляція дитини мавпи є для її організму серйозним стресогенним чинником, який буде пригнічувати її і змушувати страждати довгий час після того. Дослідження мали на меті відкрити нам абсолютно новий факт: якщо те саме буде відбуватися з людською дитиною, наслідки будуть однаковими.
7. СЕКС І РОЗМНОЖЕННЯ
Нирки, підшлункова залоза та серце — це важливі частини нашого тіла, але передусім нам хочеться знати, чому під час стресу збивається менструальний цикл, відбуваються проблеми з ерекцією і нам не хочеться сексу. Як виявляється, стрес може різними способами пригнічувати репродуктивні механізми.
ЧОЛОВІКИ: ТЕСТОСТЕРОН І ПРОБЛЕМИ З ЕРЕКЦІЄЮ
Починати слід з простого, тому спочатку розгляньмо простішу репродуктивну систему — чоловічу. У чоловічому мозку виробляється гормон РФЛГ (рилізинг-фактор лютеїнізувального гормону), який стимулює гіпофіз на вироблення ЛГ (лютеїнізувального гормону) та ФСГ (фолікулостимулювального гормону)[43]. ЛГ зі свого боку стимулює яєчка продукувати тестостерон. Фолікулостимулювальний гормон стимулює вироблення сперми (оскільки в чоловічому організмі немає фолікул). Такою є репродуктивна система середньостатистичного чоловіка.
Коли чоловік потрапляє в стресову ситуацію, репродуктивна система припиняє роботу. Концентрація РФЛГ падає, невдовзі після цього знижуються рівні ЛГ та ФСГ, а тоді й яєчка влаштовують собі перерву. Як наслідок, рівень тестостерону в крові падає. Найкраще це прослідковується під час фізичного стресу. Якщо чоловіка оперують, репродуктивна система зупиняється через декілька секунд після першого надрізу тіла скальпелем. Поранення, хвороба, недоїдання, стрес — все це призводить до зниження рівня тестостерону. Антропологи навіть доводять, що чоловіки в суспільствах, для яких характерне постійне фізичне навантаження (наприклад, жителі непальських сіл), мають нижчий рівень тестостерону в крові, ніж офісні працівники з Бостону.