Ця теорія також пояснює дивну схильність людей, які страждають на глибоку депресію, за таких обставин переймати деякі риси характеру втрачених людей, яких вони любили і ненавиділи одночасно,— і не просто якісь риси, а саме ті, які викликали найбільше роздратування. З точки зору психодинаміки, все напрочуд логічно. Переймаючи на себе цю рису, ви зберігаєте вірність своєму об’єкту запеклої любові. Переймаючи дратівливу рису, ви намагаєтеся довести цілому світу, що ви мали право дратуватися: «Вам же самим не подобається, коли я так роблю; чи можете ви уявити, як мені було терпіти це роками?» До того ж, так ви намагаєтеся не тільки довести, що мали слушність у своєрідній суперечці з померлим, а й покарати себе за цю суперечку.
Саме з фройдизму походить одне з найбільш влучних визначень депресії — «агресія, спрямована всередину». І одразу стають зрозумілими такі симптоми, як-от втрата задоволення, психомоторна загальмованість та схильність до суїциду. Як і підвищений рівень глюкокортикоїдів. Це не стосується людини надто апатичної до будь-якої діяльності, а описує реальний стан пацієнта в депресії, виснаженого найсильнішим емоційним конфліктом свого життя, який відбувається суто всередині. Якщо це не вважати психологічним стресом, то я навіть не знаю, що він собою являє.
Як інші найкращі теорії Фройда, ці ідеї емпатичні і підходять до багатьох клінічних рис; вони просто здаються «правильними». Однак їх важко вписати в сучасну науку, особливо в біологічно орієнтовану психіатрію. Не існує способу вивчити кореляцію між щільністю серотонінових рецепторів та інтерналізацією агресії, наприклад, або вплив співвідношення між естрогеном та прогестероном на співвідношення між ступенем любові і ненависті. Галузь психології, яка займається виробленням теорій щодо депресії та видається мені найбільш корисною і найтісніше пов’язана з питаннями стресу,— це експериментальна психологія. Дослідження в цій галузі сформували неймовірно змістовну модель депресії.
СТРЕС, ВИВЧЕНА БЕЗПОРАДНІСТЬ І ДЕПРЕСІЯ
Для того щоб оцінити експериментальні дослідження в основі цієї моделі, пригадаймо, що з попереднього розділу про психологічний стрес ми дізналися про певні основні чинники такого виду стресу: втрата контролю та передбачуваності в певних обставинах, нестача виходів для невдоволення, втрата джерела підтримки, усвідомлення погіршення ситуації. Під час певних експериментів, початок яким поклали психологи Мартін Селігман та Стівен Маєр, тварин піддавали дії зазначених психологічних стресогенних чинників патологічного обсягу. Результатом став стан, дивовижно подібний до людської депресії.
Хоча фактичні стресогенні чинники можуть відрізнятися, загальний підхід у таких дослідженнях завжди робить наголос на повторюваності стресогенних чинників і тому, що тварина немає ніякого контролю. Наприклад, щур може зазнавати серії частих, неконтрольованих та непередбачуваних ударів струмом або шумів і не бути здатним хоч якось зняти свою напругу.
За якийсь час з таким щуром починають відбуватися надзвичайні речі. Це можна побачити під час експерименту. Треба взяти щура, який раніше не зазнавав ніякого стресу, і навчити його якійсь простій дії. Наприклад, помістити в коробку, розділену на дві частини. Час від часу в одну з половин буде подаватися електричний розряд і за кілька секунд спеціальний сигнал указуватиме, у якій саме частині коробки станеться розряд. Щур легко вивчить це «завдання на активне уникнення» і за короткий час покидатиме ту половину коробки, у якій лунатиме сигнал. Усе просто. Однак не все просто для щура, який нещодавно зазнав впливу повторюваних і неконтрольованих стресогенних чинників. Такий щур не зможе вивчити завдання. Він не здатен вивчати ніяких дій, які б допомогли йому впоратися з певною ситуацією. Навпаки, щур навчився бути безпорадним.
Цей феномен називається «вивчена безпорадність» і є дещо узагальненим. Тварина має труднощі у виконанні різноманітних завдань після впливу неконтрольованих стресогенних чинників, і ця безпорадність також поширюється на ситуації буденного життя — необхідність змагатися з іншою твариною за їжу або уникати соціальної агресії. Ви можете поцікавитися — чи настає ця безпорадність внаслідок фізичного стресу, завданого ударами електричного струму, або психологічного стресу внаслідок відсутності контролю або здатності передбачити наступні удари струмом. Причина в останньому чиннику. Якщо «скувати» щурів попарно і одна тварина отримуватиме удар струмом за передбачуваних обставин і з певним ступенем контролю, тоді як друга тварина отримуватиме удари такої самої сили, але без контролю та передбачуваності, безпорадною стає саме друга тварина.
Селігман переконливо стверджує, що тварини, які страждають на вивчену безпорадність, мають багато спільних психологічних характеристик з людьми у стані депресії. Такі тварини мають проблеми з мотивацією; одна з причин їхньої безпорадності — це те, що вони часто навіть не намагаються вдатися до якихось дій у новій для себе ситуації. Це дуже схоже на людей у депресії, які навіть не зважуються на найпростіший крок, який може змінити їхнє життя на краще. «Я надто втомлений, ця спроба тільки виснажить мене і все одно нічим не допоможе…»
Тварини з вивченою безпорадністю також мають когнітивну проблему — викривлене сприйняття навколишнього світу і уявлення про нього. Коли вони зрідка намагаються щось зробити, то навіть не можуть проаналізувати, вдала ця спроба чи ні. Наприклад, якщо посилити зв’язок між спробою дії та винагородою, нормальна реакція щура у відповідь теж посилюється (інакше кажучи, якщо щур щось отримує за свої старання, він продовжить старатися). На противагу, якщо посилити зв’язок між рідкісними спробами безпорадного щура щось вдіяти та винагородою за ці спроби, це не матиме майже жодного впливу на реакцію у відповідь. Селігман вважає, що так відбувається не тому, що безпорадна тварина з якихось причин не зрозуміла правил завдання, а тому, що насправді навчилась не звертати на це увагу. За логікою, такий щур мав би думати так: «Коли я отримую удар струмом, я абсолютно нічого не можу вдіяти. Відчуття жахливі, але це ще не кінець світу. Ще не все втрачено». Натомість він думає так: «Я нічого не можу вдіяти і ніколи не зможу». Навіть коли він отримує можливість контролю і впливу, щур їх не сприймає. Це дуже схоже на людей у депресії, для яких склянка завжди напівпорожня. Як підкреслює Бек та інші когнітивні терапевти, основна суть депресії полягає в тому, що людина концентрується на одному негативному явищі і робить з нього перебільшені узагальнення, когнітивно викривлюючи навколишній світ.
Тварини з синдромом вивченої безпорадності мають ще одну рису, властиву також і людям у глибокій депресії. У щурів виникає аналог людської дисфорії — вони перестають вилизувати себе і втрачають інтерес до сексу та їжі. А небажання щура навіть вдатися до спроб боротьби із несприятливими обставинами є аналогом психомоторної загальмованості.[96] У деяких випадках вивченої безпорадності тварини навіть завдають собі болю та каліцтв, кусають самих себе. Також проявляється багато вегетативних симптомів — втрата сну і порушення архітектури сну, підвищений рівень глюкокортикоїдів. Що ще серйозніше, у таких тварин можуть вичерпуватися запаси норепінефрину в певних частинах мозку, тоді як антидепресанти та електрошокова терапія пришвидшують одужання від синдрому вивченої безпорадності.
Вивчена безпорадність властива гризунам, котам, собакам, птахам, рибам, комахам та приматам, включно з людьми. На диво незначна неприємна ситуація неконтрольованого характеру може змусити людину опустити руки і стати безпорадною. Під час одного дослідження Доналда Хірото студенти-волонтери були змушені слухати голосний шум, але одна група могла цьому запобігти, а інша — ні (як у всіх дослідженнях такого виду, дві групи зазнають дії стресогенного чинника однакового обсягу та інтенсивності). Після цього волонтерам дали завдання, правильна відповідь на яке дозволяла вимкнути голосний шум; група, яка раніше не могла вплинути на рівень шуму, була менш успішною у виконанні завдання. Безпорадність може поширюватися навіть на виконання простих завдань, які не викликають негативних емоцій. Хірото та Селігман провели повторне дослідження знову ж таки із чинниками контрольованого та неконтрольованого шуму. Виявилося, що група, яка не могла впливати на рівень шуму, гірше впоралась із розв’язанням простих словесних ребусів. Людина може опустити руки і під дією набагато менш виразного стресогенного чинника, ніж неконтрольований голосний шум. В іншому дослідженні Хірото та Селігман дали волонтерам завдання обирати гральну карту певної масті згідно з правилами, які вони мали дізнатися під час експерименту. Одній групі розповідали зрозумілі правила, а другій — незрозумілі (масть карти обиралась у довільному порядку). Після цього друга група показала гірші результати у виконанні простого завдання. Селігман та колеги також продемонстрували, що невирішені завдання сприяють виникненню синдрому безпорадності в подальших ситуаціях соціального характеру.
Отже, у людей можуть наставати принаймні короткотривалі періоди вивченої безпорадності і до того ж напрочуд легко. Звісно, ця легкість залежить від типу особистості — одні люди більш схильні до виникнення цього феномену за інших (і це буде однією з головних тем в останньому розділі про управління стресом). Перед початком експерименту із неконтрольованим шумом Хірото дав волонтерам заповнити особистісний опитувальник. Відтак він знав, хто з волонтерів мав сильний внутрішній локус контролю (вважав себе господарем власної долі, здатним контролювати все у своєму житті), а хто — зовнішній (схильний пояснювати певні явища в житті щасливим випадком). Після того як учасники зазнали дії неконтрольованого стресогенного чинника, екстерналізовані волонтери виявилися набагато більш вразливими до появи синдрому вивченої безпорадності. Якщо перенести результати цього дослідження в реальний світ, наповнений такими ж зовнішніми стресогенними чинниками, то можна сказати таке: що сильніший внутрішній локус контролю має людина, то менша ймовірність появи в неї депресії.
Загалом усі ці дослідження видаються мені надзвичайно важливими у формуванні зв’язків між стресом, типом особистості та депресією. Наше життя сповнене ситуаціями, у яких одні стають ірраціонально безпорадними, а дехто — дурними та непослідовними. Якось, коли ми з Лоренсом Френком (зоологом, чиї гієни фігурували у Розділі 7) перебували в польовій експедиції і проживали в наметовому таборі в Африці, ми влаштували справжню катастрофу, намагаючись приготувати макарони з сиром на багатті. Споглядаючи весь створений безлад, ми були змушені визнати, що мали б спочатку прочитати інструкцію на упаковці макаронів. Однак ми обидва цього не зробили; насправді ми обидва були чомусь нажахані перспективою розбиратись у цій інструкції. Френк виніс такий вердикт: «Дивімося правді в очі. Ми страждаємо на вивчену кулінарну безпорадність».
Але наше життя сповнене багатьох куди серйозніших прикладів. Якщо вчитель у переломний момент навчального процесу або кохана людина у важливий момент нашого емоційного розвитку часто піддає нас дії своїх специфічних неконтрольованих стресогенних чинників, ми можемо розвинути в собі викривлене переконання в тому, що ми чогось не можемо вивчити або що наша кохана людина нас не любить. На підтвердження цього група психологів провела дослідження за участю дітей з бідних родин, які дуже погано читали. Чи мали вони порушення розумового розвитку, які спричинили нездатність до читання? Ні. Психологи обійшли стійке небажання учнів читати англійською, навчивши їх декільком китайським ієрогліфам. За декілька годин діти могли вже прочитати складні речення китайською краще, ніж вони читали англійською. Як же треба було викладати цим дітям рідну мову, що читання було їм не під силу?
Висновки цього дослідження говорять, що глибока депресія може бути наслідком особливо важких випадків неконтрольованості, пережитих людьми вже з певною психологічною травмою. Це може пояснити деякі висновки досліджень, які показують, що якщо людина в дитинстві пережила стрес,— смерть одного з батьків, розлучення батьків, надмірну опіку від батьків,— то у дорослому віці має підвищений ризик появи депресії. Найсуворіший урок про існування жахливих і неконтрольованих явищ у нашому житті ми отримуємо в період, коли лише починаємо формувати свій світогляд. Пол Плотськи та Чарлз Немерофф з Університету Еморі довели, що щури та мавпи, які зазнали дії стресогенних чинників у дитинстві, усе життя мають підвищений рівень КРГ у мозку.
«Згідно з нашою концепцією,— пише Селігман,— депресія є не узагальненим песимізмом, а песимізмом, властивим наслідкам конкретних дій». Якщо ми переживаємо частий неконтрольований стрес, ми звикаємо бути безпорадними — нам бракує мотивації для того, щоб просто жити, бо ми очікуємо гіршого; нам бракує когнітивної чіткості, щоб зрозуміти, що все в нашому житті добре, і ми відчуваємо болісну нестачу задоволення у всьому, що робимо.[97]
СПРОБА ІНТЕГРОВАНОГО ПІДХОДУ
Різні психологічні підходи до вивчення депресії вже дали нам певне уявлення про характер цієї хвороби. Одна наукова школа вважає, що депресія є станом, викликаним патологічною чутливістю до втрати контролю та можливості виміщення негативних емоцій. Згідно з іншим психологічним підходом, фройдистським, депресія є внутрішньою боротьбою двозначності, агресією, направленою всередину. Ці думки контрастують з суто біологічною концепцією, яка говорить, що депресія є розладом аномальних рівнів нейромедіаторів, аномальної комунікації між певними частинами мозку, аномального співвідношення гормонів та генетичної вразливості.
Концепції надзвичайно різні і дослідники та лікарі-практики, які дотримуються різних поглядів, часто навіть не можуть обговорити між собою свій спільний інтерес до депресії. Інколи здається, що вони говорять геть різними мовами — психодинамічна двозначність проти нейромедіаторних авторецепторів, когнітивне гіперузагальнення проти алельних варіантів генів.