Мета цього розділу — показати, що стрес є темою, яка об’єднує різнорідні аспекти біології та психології.
Ми вже дізналися про важливий зв’язок між стресом та депресією: крайні форми психологічного стресу спричиняють такі процеси в організмі лабораторних тварин, які дуже нагадують депресію. До того ж стрес є чинником, який провокує також і людську депресію та зумовлює деякі зміни в ендокринній системі, властиві саме перебігу депресії. А гени, які можуть зумовити схильність до депресії, починають проявлятись у стресовому середовищі. Цей зв’язок здається ще більш тісним, якщо врахувати, що глюкокортикоїди як основний гормон стресової реакції може спричинити стан, подібний до депресії у тварин, і власне депресію у людей. І, зрештою, як стрес, так і глюкокортикоїди можуть викликати нейрохімічні зміни в організмі, які відбуваються у стані депресії.
Дізнавшись про всі ці розрізнені дані, можна почати складати їх в одну цілісну картину. Стрес, особливо в загостреній формі нестачі контролю та виходу негативних почуттів, викликає низку хвороботворних змін в організмі людини. У когнітивному плані це включає викривлене переконання в тому, що немає контролю або способів позбутися негативних почуттів за обставин будь-якого виду вивченої безпорадності. На рівні емоцій — ангедонія, брак задоволення. На рівні поведінки — психомоторна загальмованість. На нейрохімічному рівні спостерігається висока ймовірність порушень системи сигналів серотоніну, норепінефрину та дофаміну (як буде показано у Розділі 16, довготривалий стрес може зруйнувати запаси дофаміну в центрі задоволення в мозку). Що ж до психології, відбуваються зміни, зокрема, в режимі сну, харчування та чутливості глюкокортикоїдної системи до зворотного сигналу. Разом ми називаємо всі ці зміни глибокою депресією.
Це приголомшливо. На мою думку, це вид хвороби, викликаної стресом. Але потрібно прояснити ще декілька важливих питань. Передусім, чому зв’язок між стресом та депресією порушується після приблизно трьох нападів глибокої депресії? Це стосується випадків, коли напади депресії починають ритмічно відбуватися за певним внутрішнім розпорядком, незалежно від наявності стресогенних чинників у зовнішньому світі. Чому стається такий перехід? Сьогодні існує багато теорій щодо цієї проблеми, але дуже мало конкретних даних.
Але основне питання таке: чому лише деякі люди впадають у депресію? Очевидною відповіддю буде сказати, що деякі люди піддаються дії більшої кількості стресогенних чинників, ніж інші. А якщо відслідкувати історію життя людини, то можна сказати, що депресія виникає не тільки тому, що деякі люди переживають більший стрес за інших, а й тому, що, переживши страшний стрес у дитинстві, людина на все своє життя залишається надмірно вразливою до майбутніх стресогенних чинників на своєму шляху. У цьому полягає сутність алостатичного навантаження, коли сильні стреси призводять до уразливості і передчасного зношування організму.
Отже, різну частоту випадків депресії можна пояснити різницею в інтенсивності пережитого стресу та/або історії стресу (чи переживала людина стрес у дитинстві). Але навіть за однакової сили та історії стресу одні люди більш вразливі за інших. Чим зумовлена така вразливість?
Для того щоб спробувати розібратись у цьому питанні, необхідно переформулювати його. Як деяким людям вдається
Відповідь у тому, що людина має вбудований біологічний механізм відновлення після наслідків стресу, які призводять до депресії. Як ми побачили, стрес та глюкокортикоїди здатні викликати багато таких самих змін у системі роботи нейромедіаторів, як і депресія. Одним з найкраще підтверджених доказів цьому є те, що стрес руйнує запаси норепінефрину. Ніхто точно не знає, чому вони руйнуються, хоча, найімовірніше, це відбувається через швидший темп споживання норепінефрину організмом, ніж зазвичай (ніж повільніший темп вироблення).
Що важливо, стрес не лише спустошує запаси норепінефрину, але й одночасно ініціює поступовий синтез більшої кількості норепінефрину. У той час, коли вміст норепінефрину в організмі скорочується, невдовзі після початку стресу мозок починає виробляти більше ферментів тирозингідроксилази, які синтезують норепінефрин. Як глюкокортикоїди, так і, опосередковано, автономна нервова система відіграють роль у появі нових ферментів тирозингідроксилази. Ключовим є те, що в більшості людей стрес може спричинити лише короткочасне спустошення запасів норепінефрину. І схожа історія відбувається з серотоніном. Отже, поки буденні стресогенні чинники зумовлюють певні нейрохімічні зміни в нашому організмі, пов’язані з депресією, і викликають певні симптоми — ми відчуваємо сум — і водночас наш організм вибудовує механізм відновлення. Ми переживаємо ситуацію, відпускаємо її, об’єктивно оцінюємо і рухаємося далі… Ми зцілюємося й набуваємо нових сил.
Тож, зважаючи на однакову інтенсивність та історію стресу, чому лише деякі люди впадають у депресію? З’являється дедалі більше доказів на користь такої обґрунтованої відповіді, що біологічний механізм вразливості до депресії полягає в тому, що людині важко відновитися після дії стресогенних чинників. Повернімося до дослідження, яке виявило різні варіанти «гену Z», з яких лише один підвищує ризик появи депресії і лише за умови, якщо людина пережила сильний стрес. Виявляється, цей ген кодує білок під назвою «серотоніновий транспортер» (або 5-НТТ, бо хімічною абревіатурою серотоніну є «5-НТ»). Інакше кажучи, це насос, за допомогою якого відбувається зворотне захоплення серотоніну з синапсу. Його дія пригнічується такими препаратами, як-от прозак, який є селективним інгібітором зворотного захоплення серотоніну. Зрозуміло. От-от все стане на свої місця. Різні алельні варіанти гену 5-НТТ відрізняються один від одного ефективністю відбору серотоніну з синапсу. До чого тут стрес? Глюкокортикоїди допомагають регулювати кількість 5-НТТ, яка виробляється геном. І, що дуже важливо, глюкокортикоїди демонструють різну ефективність цього процесу залежно від алельного варіанту гену 5-НТТ в організмі. Отже, маємо робочу модель ризику появи депресії. Вона дуже примітивна, бо більш реалістична версія має враховувати ймовірність безлічі інших прикладів взаємодії між генами та стресогенними чинниками, ніж наш ланцюжок стрес/глюкокортикоїди/5-НТТ.[98] Однак, можливо, відбувається таке: сильний стресогенний чинник викликає деякі нейрохімічні зміни, притаманні депресії. Що давнішу історію стресу має людина, особливо якщо вона пережила стрес у дитинстві, то меншої сили стресогенного чинника достатньо для запуску цих нейрохімічних змін. Але цей самий стресовий сигнал, а саме глюкокортикоїди, змінює синтез норепінефрину, міграцію серотоніну і так далі, наставляючи людину на шлях відновлення (якщо тільки набір генів людини не завадить цьому відновленню).
У цьому полягає сутність взаємодії між біологією та практичним дослідженням. Згідно з дослідженнями, майже всі люди впадуть у відчай, якщо їх піддати дії будь-якого досить сильного стресогенного чинника. Ніяка сила нейрохімічних відновлювальних механізмів не втримає вашу рівновагу перед деякими жахіттями, які здатне вигадати для нас життя. Натомість, якщо ваше життя позбавлене стресу, навіть за умови генетичної схильності ви будете в безпеці — машина зі зламаними гальмами не становить жодної небезпеки, якщо її не заводити. Але між цими двома крайнощами відбувається взаємодія між непростими життєвими ситуаціями та біологічними механізмами нашої уразливості та стійкості, які визначають, хто ж із нас стане жертвою цієї огидної хвороби.
15. ХАРАКТЕР, ТЕМПЕРАМЕНТ І ЇХНІЙ ВПЛИВ НА СТРЕС
Темою Розділу 13 був вплив психологічних чинників на перебіг стресової реакції. Якщо ви опинитесь у певній ситуації і матимете, куди діти свій гнів, контролюватимете ситуацію і знатимете, що на вас чекає, то ймовірність виникнення у вас стресової реакції буде невисокою. У цьому розділі ми спробуємо розібратися, як індивідуальні психологічні характеристики людини впливають на її стресову реакцію. Спосіб життя, темперамент, характер відіграють дуже важливу роль у тому, чи можете ви належним чином розпізнавати можливості для контролю або сигнали небезпеки, інтерпретуєте ви двозначні обставини в позитивному чи негативному світлі, чи шукаєте та користуєтеся соціальною підтримкою. Деяким людям вдається зменшити свій стрес за допомогою правильного застосування цих параметрів, а деякі не вміють цього робити. Це належить до ширшої категорії, яку Річард Девідсон називає «афективним стилем». Як виявляється, ця категорія надважливий чинник для розуміння, чому деякі люди більш схильні до хвороб, зумовлених стресом, ніж інші.
Ми розпочнемо з дослідження на контрастах. Візьмемо Гері. Він у розквіті сил і його можна назвати успішним за всіма показниками. Він добре забезпечений і навіть приблизно ніколи не знав, що таке голод. І в статевому житті в нього все чудово. Також він посідає гарне місце в системі ієрархії і здебільшого домінантну позицію. Він успішний у тому, чим займається, успішний у конкуренції — він є Номером 2 і наступає на п’ятки Номеру 1, який спочиває на лаврах свого успіху й розслабився. Справи йдуть добре і є всі підстави вважати, що стануть іще кращими.
Проте не можна сказати, що Гері задоволений життям. Насправді він ніколи не був ним задоволений. Для нього життя — це бій. Сама лише поява суперника робить його надзвичайно напруженим, він сприймає кожну взаємодію з потенційним конкурентом як агресивну особисту провокацію. Не дивно, що в Гері немає нормальних друзів. Його підлеглі бояться його, бо він зазвичай зганяє на них свою злість. Так само він поводить себе з Кетлін і майже зовсім не цікавиться життям їхньої доньки, Кейтленд. Це чоловік, який залишається абсолютно байдужим навіть до гарненького немовляти. І коли він розмірковує про всі свої досягнення, може думати лише про те, чому він ще досі не Номер 1.
Доповнимо портрет Гері фізіологічними деталями. Підвищений базовий рівень глюкокортикоїдів — постійна слабко виражена стресова реакція, бо життя для Гері є одним суцільним стресом. Імунна система така, якої не побажаєш найзапеклішому ворогу. Підвищений тиск у стані спокою, нездорове співвідношення між «хорошим» та «поганим» холестерином і перша стадія серйозного атеросклерозу. А якщо зазирнути трохи наперед, передчасна смерть у пізньому середньому віці.
Тепер порівняймо його з Кеннетом. Він також у розквіті сил і теж є Номером 2 у своїй сфері, але дістався до цієї позиції іншим шляхом, дотримуючись зовсім іншого підходу до життя ще з дитинства. Можливо, хтось помилково назве його політиканом, але він у принципі хороша людина — добре ладнає з людьми, робить їм послугу, а потім просить про послугу сам. Він вміє дійти компромісу, він — командний гравець. Коли Кеннета щось дратує, а це, безперечно, трапляється, то він не виміщує свою злобу на інших.
Декілька років тому Кеннет мав можливість стати Номером 1 у своїй справі, але він ухвалив екстраординарне рішення — відмовився від цієї пропозиції. Він твердо стояв на ногах і усвідомив, що в житті існують речі важливіші, ніж боротьба за верхній щабель ієрархії. Тож тепер Кеннет проводить час зі своїми дітьми Семом й Алланом і турбується про те, щоб вони росли здоровими і були в безпеці. Дружина Барбара його найкращий друг. Кеннет ніколи не задумується над тим, від чого він у свій час відмовився.
Не дивно, що фізіологічний стан Кеннета дуже відрізняється від стану Гері — загалом усі його показники, які пов’язані зі стресом, протилежні. Кеннет бадьорий і здоровий, доживе до глибокої старості в оточенні своїх дітей, онуків та дружини.
Може видатися, що тут ідеться про людей, але, зрештою, так можемо поводитися не тільки ми. Деякі бабуїни — справжні агресори, вони уникають виразок і викликають виразки в інших та завжди сприймають світ у песимістичному світлі.